Розділ 9 — Хто стояв за дверима офісу

Офіс «Вектор+» знаходився у скляній будівлі, яка виглядала так, ніби створена спеціально для людей з амбіціями.
Настя піднялася на п’ятий поверх, притискаючи до грудей блокнот.
Її серце калатало від хвилювання й надії.

Перед дверима висіла табличка:

«Креативний відділ.
Контент-співпраця.
Нові автори»

Вона вдихнула і натиснула на ручку.

Двоє — менеджерка й редакторка — привітно усміхнулися.
А третій…
Настя застигла, мов струмом ударило.

Назар.

Він сидів у кріслі біля вікна, в діловому одязі, з папками в руках.
Його очі піднялися саме в той момент, коли вона зайшла.

— Ти? — тільки й сказала Настя, не вірячи.

Назар ковтнув повітря так, ніби йому самому бракувало слів.

— Я… тут працюю. Уже пів року. У відділі медіапроєктів.
Я не знав, що ти подалась… Ти справді тут?

Менеджерка втрутилася:

— Ви знайомі?

— Не зовсім, — поспіхом відповіла Настя.
— Просто… знайома людина.

Назар опустив погляд, але Настя помітила, як йому здригнувся кутик губ — він теж був у шоці.

Менеджерка відкрила теку:

— Насте, ми прочитали вашу роботу на Букнеті. Особливо останні п’ять сторінок.
Ви маєте дуже живий стиль. Ми хочемо запропонувати вам співпрацю авторки блогу й сюжетних історій для нашої медіаплатформи.

Настя розгубилася:

— Це… що означає?

— Стабільна оплата.
Ваші історії — у нас на головній.
Підтримка редакторів.
Плюс бонуси, якщо ваші тексти набиратимуть популярність.

Редакторка усміхнулася:

— І ми знаємо, що на Букнеті вас читають.
Ваш талант може вирости в щось велике.

Настя не знала, що відповісти.

І в цей момент Назар підняв очі на неї.
У тому погляді було все:

підтримка,
визнання,
і щось більше — те, чого він сам боявся.

— Я рекомендую її, — тихо сказав він.
— Вона працює до ночі.
І пише так, ніби це її кисень.

Настя мало не впустила блокнот.

Менеджерка задоволено кивнула:

— Тоді укладаємо контракт?

Настя пересохлими губами вимовила:

— Так… так, я згодна.

— Настю, почекай!
Я хочу… пояснити.

Вона зупинилася, хоч і не хотіла дивитись йому в очі — занадто все змінилося за пів години.

— Чому ти мені не сказав, що працюєш тут? — прошепотіла вона.

— Бо я боявся, що ти перестанеш писати, якщо думатимеш, що я читаю кожне слово.
І… — він затнувся — я не хотів впливати. Але твої тексти… вони важливі. Не тільки для читачів.

Настя відчула, як щось стислося всередині.

— Назар… це для мене дуже важливо.

— Я знаю, — він подивився прямо в очі.
— Але я й далі читатиму. Навіть якщо ти заборониш.

Її щоки запалали.

— А тепер…
— Назар посміхнувся ледь-ледь.
— Ти стаєш офіційною авторкою.
І мені доведеться стежити, щоб ніхто не спер свою роль.

— Яку роль? — Настя підняла брови.

— Того, хто першим читає твоє серце між рядками.

Вона відвела погляд — занадто щиро, занадто небезпечно.

Й у цей момент телефон Насті завібрував:

Артем:
«Ти де? Нам треба поговорити.»

Вона видихнула.

Назар помітив зміну на її обличчі й тихо запитав:

— Він тобі писав?

— Так.

— І ти до нього підеш?

Настя не знала.

Але знала одне:
сьогодні все змінилося.

Настя прийшла трохи раніше, ніж було вказано в листі.
Хвилювання не давало спати всю ніч — вона прокинулась о п’ятій, прокрутила в голові сотню сценаріїв і лише вранці наважилась вийти з дому.

Офіс був наповнений світлом — великі вікна, шум клавіатур, запах кави, тихі переговори в коридорах.
Їй навіть здалося, що у повітрі тут віє іншими мріями — дорослими, справжніми.

Менеджерка Марія привітала її тепло:

— Настю, рада, що ти сьогодні з нами.
Пройдемося, покажу робоче місце.

Настя кивнула й пішла поруч.

Вони минали невеликі кімнати, де люди працювали над дизайном, текстами, відеопроєктами.
Усі здавалися такими зосередженими, такими впевненими.

Настя боялася, що не впишеться.

Він стояв біля кавомашини, у білій рубашці, з рукавами, закоченими до ліктів.
Його погляд одразу зачепив її — ніби він чекав саме її.

— Доброго ранку, — сказав він тихо, але так, що її серце пропустило удар.

— Ем… привіт.

Марія посміхнулась:

— До речі, Назар — частина вашої команди.
Він буде курувати кілька проєктів, у тому числі й той, де працюватимеш ти.

Настя аж спіткнулася від цих слів.

— Ми… знайомі, — тихо додала вона.

— Трохи, — Назар ледь помітно всміхнувся.

Марія цього не помітила, але Настя — так.
Посмішка, в якій було більше, ніж просто «привітання колеги».

Ноутбук, блокнот, чашка з логотипом компанії.
Настя торкнулася клавіатури й відчула щось нове — ніби вона стала ближче до мрії.

Марія пояснила завдання:

— Сьогодні — легкий старт.
Тобі треба написати коротку колонку: «Чому люди перестають вірити в Різдво».
Це тематичний матеріал, дуже в твоєму стилі.

Настя ледь стримала посмішку:

— Це… я зможу.

— Я знаю, — впевнено сказала Марія. — І якщо що, Назар підкаже.

Коли менеджерка пішла, Назар підходить до неї ближче.

Настя вдала, що шукає ручку.

— Хвилююся.

— Це нормально.
Але… — він нахилився трохи ближче, щоб ніхто не почув. — Я бачив, як ти працюєш.
Ти справишся.