Розділ 8 — Артем нічого не помічає

Артем сидів за своїм робочим столом, клацаючи по клавіатурі, ніби світ існував лише між рядками його коду. Настя зайшла в кабінет тихо, але навіть якби грюкнула дверима — сумнівно, що він би щось почув.

— Артеме, я принесла тобі звіт, — сказала вона, тримаючи в руках теку.

— Ага, поклади, — відповів він, навіть не піднімаючи очей.

Настя стиснула пальці. Учорашня зустріч у кафе все ще стояла перед очима: той хлопець — Даниїл, з теплим голосом і смішною посмішкою, ніби точно знав, що вона не любить Різдво. Він питав її про роботу, слухав уважніше, ніж слухав хто-небудь за довгий час. І вона вперше за роки відчула… тепло.

І зараз, коли вона бачила Артема — її хлопця, офіційно вже майже два роки — вона ловила себе на думці, що він навіть не згадає, якого кольору в неї очі.

— У тебе все добре? — спитала вона.

— Ммм? — Артем нарешті глянув на неї, але поглядом пройшов повз. — Та так… просто дедлайни.

Настя опустила очі.
Він нічого не помічає.
Ні її нової зачіски.
Ні того, що вона сьогодні хвилюється.
Ні того, що її більше немає поруч так, як раніше.

— Я сьогодні затримаюсь? — сказала вона, більше як перевірку.

— Угу… добре, — відповів він і знову повернувся до екрану.

Навіть не спитав, чому.

Настя тихо вийшла, і лише за дверима відчула, як щось всередині стискається.
Її серце ніби розривали дві сили: звичка, що тримала її поруч з Артемом…
і той дивний новий вогник, який запалив Даниїл.

Вона йшла коридором офісу, намагаючись дихати рівно. І не помітила, як усмішка сама з’явилася на губах, коли телефон тихо пискнув. Нове повідомлення.

Даниїл:
«Я тут думаю… Ти казала, що не любиш Різдво.
Виклик прийнятий.
Дозволь спробувати змінити твою думку?»

Настя завмерла.
Очі засяяли так, як давно не сяяли.

І найстрашніше — Артем і справді нічого не помічає.

Коли Настя вийшла з кабінету Артема, вона інстинктивно глянула на телефон — звичка, яка залишилася ще з того часу, коли вона викладала свої перші уривки на Букнет.
Повідомлення світилися одне за одним.

«Ваш розділ у топі дня»
«8 нових коментарів»

Серце зробило маленький стрибок.
Вона відкрила сторінку.

Читачі писали:

«Настя дуже сильна героїня — люблю таких.»
«Цікаво, що там між нею й новим хлопцем, відчуваю хімію!»
«Артем не цінує її, дай їй кращого чоловіка!»

Вона посміхнулась — уперше за довгий час відчула, що хтось її правда бачить.

І тут вискочило нове повідомлення — від Назара.

Назар:
«Ти читала свої коменти? Тобі люди пишуть краще, ніж деяким авторам-топам.
І, слухай… Я прочитав новий розділ.
Ти пишеш так, ніби сама переживаєш це зараз.
Все добре?»

Настя затримала подих.
Він завжди був уважнішим, ніж Артем.
Навіть занадто уважним.

Перед тим, як відповісти, вона помітила інше повідомлення — офіційне, з печаткою.

«Запрошення на співбесіду.
Ми переглянули вашу анкету.
Хочемо запропонувати вам роботу в офісі «Вектор+».
Приходьте сьогодні до 16:00.»

Вона перечитала двічі.
Це той самий офіс, про який мріяла пів року.
Куди конкурс був 20 людей на місце.

Взяли? Мене? Так просто?

В цей момент Назар написав ще:

«Настю… Ти ж знаєш, що ти варта кращого?»

Вона вдихнула глибоко.
Уперше відчула, що може щось міняти, а не просто плисти за чужою волею.

Настя написала:

«Потім розкажу.
Мене запросили на роботу.
Я йду.»

Вона поклала телефон у сумку, поправила волосся, зібрала всю свою рішучість…
і пішла прямо до виходу офісу.

Навіть не оглянувшись на Артема.
Він так і не підвів голову.

Після розмови з Назаром Настя не могла заспокоїтись.
Відкрила текст, наче автоматично — пальці самі знаходили клавіші.

Вийшло так, ніби вона писала не для читачів.
Для себе.
Для того, щоб зрозуміти, що відчуває.

Про героїню, яка теж стояла перед вибором.
Про те, як вона втомилася бути тією, хто завжди «зручно мовчить».
Про хлопця, який бачить більше, ніж дозволено.

Настя перечитала.
Серце билося як навіжене.

— Гаразд, хай буде, — прошепотіла вона, натискаючи «Опублікувати».

Букнет вибухнув.

Одразу посипалося:

+92 перегляди за 10 хвилин
14 нових сердечок
7 коментарів:

«Авторко, ти спалила моє серце. Що це за емоції?!»
«В кого вона закохана? Це ж точно не той хлопець…»
«Пиши далі! Пиши негайно!!!»

Настя посміхнулась.
Та посмішка була рідкісною — не ніжною, а впевненою.

«Ми готові обговорити з вами умови співпраці.
Маємо для вас пропозицію, яка вам точно сподобається.»

Настя застигла.

Співпраця.
Спра-а-в-дня.

Не просто робота — контракт, можливість писати, створювати контент, бути авторкою офіційно.
Від цієї думки її аж пройняло теплом.

Вона схопила сумку, хустинку, свій блокнот із чернетками й вийшла з квартири.

Навіть не попередивши братів, які залишилися всередині читати її стару чернетку.

На співпрацю.
На нове життя.**

Коли двері під’їзду зачинялися, телефон ще раз блиснув — повідомлення від Назара.

«Ти зараз де?
Я відчуваю, щось важливе відбувається.»

Настя прочитала, але не відповіла.

Сьогодні — день, коли вона робить крок сама.