Розділ 7 Запрошення, яке змінює все

Запрошення, яке змінює все**

Настя прокинулася від того, що телефон настирливо завібрував.
Спочатку вона подумала — знов якийсь коментар на Букнеті чи черговий лайк від читачів.
Але коли побачила повідомлення — її різко накрило холодом і теплом одночасно.

“Запрошуємо вас на співбесіду в медіакомпанію StudioLine.
Ваш блог і стиль письма привернули нашу увагу.”

Вона перечитала тричі.

Потім ще раз.

Вона навіть ущипнула себе.

Медіакомпанія.
Письмо.
Її книга.
Її блог, який Назар читав о третій ночі.

Настя притиснула телефон до грудей.
Серце калатало так, ніби зараз вистрибне.

— Та ну… не може бути… — прошепотіла вона. — Це ж… справжнє.

Вона давно мріяла про роботу, де зможе писати не лише для Букнету.
Не просто бути авторкою в інтернеті, а письменницею, яка створює історії офіційно.

І ось — нарешті шанс.

Коли Настя вийшла на кухню, хлопці… сиділи втрьох.

Артем — з кавою.
Даня — з телефоном.
Назар… просто мовчки дивився у стіл, але одразу підняв голову, коли вона зайшла.

Він дивився на неї так, ніби знав, що щось сталося.

— Ви не повірите… — почала Настя, ледве стримуючи посмішку. — Мене запросили на співбесіду. У справжню медіакомпанію.

Артем мало не вдавився кавою.

— Що?! СЕРЙОЗНО?! Настя, це ж… це бомба!

Даня аж підскочив.

— А можна буде хвалитися, що я знайомий з відомою авторкою? Бо я вже готовий!

А Назар…

Назар подивився на неї з тихою, глибокою гордістю, але його голос був стриманий, майже пошепки.

— Це… круто. Ти заслужила.

Вона відчула щось у грудях, коли він це сказав. Наче ці слова важили більше, ніж усе сказане іншими.

Артем почав одразу планувати:

— Я тебе довезу, не переживай.
— Ти маєш виглядати професійно.
— Ми виберемо тобі одяг.
— Я твоє резюме гляну.

Настя сміялася:

— Артеме, це не співбесіда в NASA…

— Але це твоя мрія. А значить — важливо.

Даня, як завжди, включив свого героя:

— Настюня, якщо вони там щось не так скажуть — скажеш мені.
— Я прийду і скажу їм, що без тебе компанія розвалиться!

Всі засміялися, але Назар лише злегка всміхнувся.

Він мовчав найдовше.

Дивився, ніби оцінював щось.

Наче зважував.

Врешті промовив:

— Якщо це твій шлях… і ти там будеш щаслива… я за тебе.

Але щось у тоні було інше.
Ніби він боявся її втратити.
Ніби відчув, що вона починає віддалятися на крок.

Настя підняла погляд. Їхні очі зустрілися.

На секунду стало тихо.

Дуже тихо.

Артем і Даня навіть цього не помітили, а от вони двоє — так.

Вона відкрила ноутбук, щоб написати блог:

“Сьогодні я зробила крок у реальне життя письменниці.
Я отримала шанс.
І, можливо, тепер мої ‘рядки, які я боялась написати’
стануть моєю професією.”

Вона додала сердечко.
Поглянула на сторінку.
І застигла.

Назар був онлайн.

Секунду.
Дві.
Три.

І він лайкнув блог.

Одразу.

Навіть не читаючи?
Чи читаючи надто швидко?

Вона торкнулася екрана пальцями…
І знову відчула щось тепле й тривожне.

Після блогу, після лайка Назара і всього хвилювання за день, Настя не могла заснути.
Вона ходила квартирою, заплітала й розплітала волосся, нервово смикала рукав кофти.

Хоч мала радіти — але думки летіли в різні сторони.

“Співбесіда…
Медіакомпанія…
Назар…
А якщо не візьмуть?
А якщо візьмуть?..
А що я писатиму далі?”

Вона відкрила ноутбук, гортала свої чернетки, але жодна історія не чіпляла.

І раптом — у TikTok вилізло коротке відео:

“100 days until Christmas — what are you grateful for?”
(До Різдва залишилось 100 днів — за що ти вдячний?)

Настя скривилась.

— Я не люблю Різдво… — пробурмотіла вона.

Вона й справді не любила.
Після дитячих образ, сварок, пустих обіцянок і того вечора, коли тато так і не прийшов.
Для неї Різдво не про чудо — а про самотність.

Але раптом щось різко клацнуло в голові.

А якщо… цю ненависть перетворити на історію?

Якщо написати книгу про дівчину, яка теж не любить Різдво — але за 100 днів до нього її життя змінюється?

Їй стало раптово тепло.

Просто ідея.
Гостра, свіжа.
Жива.

Настя поспіхом відкрила нову сторінку.

Пальці самі забігали по клавіатурі.

Головна героїня:
дівчина, яка з дитинства не любить зимові свята, не вірить у дива, але мусить виконати обіцянку, яку дала бабусі перед смертю — спробувати знайти хоч краплю радості перед Різдвом.

Вона записує кожен день —
один маленький крок до того, щоб знову відчути тепло.

Але доля підсовує їй щось більше, ніж просто “святковий настрій”.

Це буде книга не про свято, а про зцілення.

Настя читала написані рядки — і не впізнавала себе.

— Боже… це ж… це круто…

Вона аж засміялась тихенько.

Це було нове.
Це було свіже.
Це було доросле Настине письмо, не просто романтична драма.

І коли вона вийшла з кімнати попити води — наткнулась на Назара біля вікна.
Він стояв у темряві, сперся об підвіконня і мовчки дивився на неї.

— Не спиш? — запитала вона.

— Ні, — відповів тихо. — Ти сьогодні інша. Світнішала, чи що.

Настя раптом відчула, що щоки горять.