Розділ 6. Те, що Назар не мав бачити

Ніч видалася тихою.
Надто тихою, як для дому, де годину тому ще всі сперечалися, жартували і намагалися перекричати Даню.

Настя пішла до своєї кімнати відповідати на коментарі.
Максим і Артем залишилися на кухні пити чай і бурчати про Данин “ефект входу”.
А Назар… зник.

Ніхто б і не помітив.

Тільки двері в кімнату Насті були прочинені.

Назар стояв перед її столом, ніби перед якоюсь межею, яку не можна переходити.
На екрані був відкритий документ — чернетка нової книги.
Сторінка двадцять перша.

Йому достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти:

Настя писала про нього.

Не поіменно.
Не прямо.
Але він знав.

Це був він у кожній репліці директора.
Він у кожному напруженому погляді головного героя.
Він у тих мовчаннях, які Настя описувала сильніше, ніж слова.

Він проковтнув повітря так важко, ніби ним можна було поранитись.

Чому вона… мене бачить так?
Чому описує те, про що я мовчу?
Як вона взагалі… зрозуміла?

Ось рядок, який вдарив найсильніше:

«Він був тим, хто дивився на неї мовчки, але бачив усе. І саме його тиша була для неї найстрашнішим викликом.»

Назар опустив руку на стіл і заплющив очі.

Він був тим, хто не мав права бути поруч.
Він був тим, хто стояв осторонь, бо це правильно.
Він був тим, кого вона не повинна була бачити так глибоко.

Але вона бачила.

Образно, десь у глибині нього, знову виринув Даня.

Його нахилена постава над Настею.
Його усмішка, занадто впевнена.
Його погляд, який затримався на ній довше, ніж слід.

Назар зціпив зуби.

Він навіть не знає її так, як знаю я.
Він не бачив, як вона пише ночами.
Не чув її сміху, коли вона читає перші коментарі.
Не бачив, як вона нервує перед новою публікацією.
Не знає, як вона виглядає, коли думає.
Не знає, як вона мовчить.

Але чомусь саме він сидів поруч із нею сьогодні.
Ніби мав право.

Назар різко відсунув стілець, але не пішов.
Руки тремтіли — і це злило його ще більше.

На останній сторінці чернетки був абзац, який він прочитав двічі, а потім втретє:

«Якщо б він хоча б раз сказав, що відчуває, вона б перестала тікати від цього почуття. Але він мовчав. І вона боялася, що мовчання вб’є їх обох.»

Назар видихнув так тихо, ніби боявся зламати тишу.

Вона боїться… через мене?

Йому стало боляче.
Справді боляче.

Бо він знав:
Він мовчав не через байдужість.
Він мовчав, бо боявся бути небажаним.
Боявся бути неправильним.
Боявся втратити те, що мав, навіть якщо це було менше, ніж хотів.

А тепер боявся, що його мовчання вже зробило шкоду.

Пальці мимоволі торкнулися клавіші Escape.
Документ мінімізувався.
Екран потемнів.

Назар відступив назад, ніби побачив щось, від чого треба втекти.

Але втеча не допомогла.
Текст був тепер у ньому.
У грудях.
У горлі.

І найбільше — у думках.

Вона писала про мене… І не знала, що я читаю.
Я не мав права. Але… я радий, що прочитав.
Бо тепер я знаю, що не один боюсь.

Коли він виходив із кімнати, він мало не зіштовхнувся з Настею.

— Назар? — вона підняла брови. — Ти що тут… робив?

Він затримав погляд на мить довше, ніж мав би.

— Нічого. Просто… шукав воду.
Вибач.

І пройшов повз неї.

Але Настя помітила:
його погляд був іншим.
Глибшим.
І трішки… пораненим.

Він сидів у своїй кімнаті, світло від настільної лампи падало на екран ноутбука.
На сторінці — її текст.
Її стиль.
Її думки.

Назар перечитував уривок знову і знову, ніби намагаючись знайти прихований сенс.

“Іноді найнебезпечніше почуття — те, яке ти боїшся назвати.”

Він знав, що це художній текст.
Він знав, що це просто книга.

Але чому головний герой так схожий на нього?

Чому опис очей… точно його?
Чому герой з’являється у житті дівчини саме так, як він увійшов у життя Насті?

Його руки стиснулись.

— Що ти робиш, Назар? — прошепотів сам до себе. — Це ж її творчість. Ти просто друг брата… Ти не маєш права…

Та він не міг зупинитися.

Так само він відкрив її блог.
Натиснув на один пост.
Другий.
Третій.

О 3:04 ночі він поставив лайк.
Не втримався.

Якщо вона це побачить?
Ні, вона спить. Напевно…

Вона весь день відчувала, що Назар дивний.

Уникає її погляду.
Коротко відповідає.
Нервово крутить телефон у руках.

Особливо після обіду, коли вона підійшла за зарядкою, а він різко сховав свій смартфон у кишеню.

Щось відбувається.

Увечері вона перевірила статистику блогу… і побачила:

 Назар і перегляд три години ночі.

Вона сиділа, дивлячись на цей лайк, ніби це було зізнання.

— Назар… ти що там робив о третій ночі?..

У той же час Даня “вмикав свого козака”.

Він почав писати їй частіше.
Присилав меми.
Питав, чи поїхала б вона з ним у Львів на вихідні.
Хотів допомогти з новою книгою.

А головне — перестав приховувати, що вона йому подобається.

— Настю, — писав він. — Якщо хтось тебе не цінує, я компенсую.

Він сміявся, фліртував, але в цьому разі він був серйозним.

І Назар це бачив.

Його аж перекосило.

Артем знайшов Назара на кухні. Той сидів у темряві, спершись ліктями об стіл, і пив чай, який уже вистиг.