РОЗДІЛ 2. ЗНАЙОМСТВО

Настя не любила гучні компанії.
Але того вечора подруга майже силою витягла її на невеликий посиденьки у кав’ярні.
“Просто посидимо, подихаєш, відволічешся”, — казала вона.
Настя погодилась тільки тому, що втомилася від постійної роботи, навчання і написання книги ночами.

Вона зайшла в кав’ярню останньою.
Вологе холодне повітря залишилося за дверима, а всередині було тепло, пахло карамеллю й свіжою випічкою.

— О, Настю! — подруга замахала їй. — Ми тут!

І коли Настя підійшла ближче, вона побачила їх.

Двох братів.

Першим підняв голову старший — Назар.
Високий, серйозний, із тим поглядом, від якого дихання збивається, навіть якщо він нічого не каже.
Він дивився так уважно, ніби намагався зрозуміти людину ще до того, як вона відкриє рот.

Поруч сидів його молодший брат — Денис.
Веселий, відкритий, з легким характером.
На відміну від Назара, Денис посміхнувся одразу:

— Настя, привіт! Нарешті знайомимось! Ми з Назара чули про тебе.

Настя ніяково поправила волосся.

— Сподіваюсь, щось хороше, — тихо сказала вона.

— Та тільки! — Денис розсміявся. — Казав, що ти пишеш книги! Це круто!

Настя підняла погляд на Назара.
Його очі вже були на ній.

Тихі, уважні, наче він перечитує її немов текст.
Знову той самий погляд, від якого слова стають зайвими.

— Я читав одну, — сказав він спокійно. — У тебе талант.

Настю ніби обдало теплим струмом.
Вона не знала, що відповісти.

— Дякую… — вичавила вона, відчуваючи, як щоки теплішають.

Денис легенько штовхнув Назара ліктем:

— Ти міг би сказати їй це раніше, а не мовчати пів року.

Настя здивовано підняла брови.

— Пів року?

Назар не відвів погляду.

— Я не був упевнений, що варто втручатися в роботу автора.

Так просто сказав — і так, ніби це нормально.

А Насті в цю секунду стало важко сидіти рівно.

Їй хотілось зрозуміти:

чому він мовчав?
чому читав?
чому дивиться так, ніби знає її краще, ніж вона сама?

Денис продовжував жартувати, але між Настею і Назаром вже повисло інше —
тихе, напружене відчуття, що це знайомство змінить щось важливе.

Пізніше, коли всі сміялися і розповідали історії, Настя ловила себе на думці, що Назар практично не говорить.
Він просто спостерігає.

За нею.
Частіше, ніж за кимось іншим.

І щоразу, коли їхні погляди зустрічались, в її животі щось стискалося.

На виході Денис підморгнув:

— Настю, було приємно! Ми ще побачимось.

А Назар підійшов трохи ближче, ніж потрібно.

Лише одне речення.
Спокійне, але таке, що її серце вистрибнуло:

— Ти не така, як я уявляв.

Вона ледве видихнула:

— Це… добре?

Він нахилив голову трохи набік.

— Це небезпечно.

І пішов першим.

Настя стояла нерухомо, відчуваючи, як десь у глибині груди щось запалало.

Так почалось те, що в книгах вона називала “непомітною точкою неповернення”.

Після зустрічі Насті ніяк не вдавалося заспокоїтися.
Ввечері вона сиділа за ноутбуком, але пальці не слухалися.
У голові крутилися слова Назара:

«Ти не така, як я уявляв. Це небезпечно».

Вона перегорнула сторінку свого документа — нового розділу книги, який боялася публікувати.
Порожній екран дивився на неї, немов чекав зізнання.

І саме тоді прийшло повідомлення.
Від Назара.

«Настю, ти казала, що працюєш над новою історією.
Вона вже має назву?»

Серце стукнуло так сильно, що вона злякалась власної реакції.

Вона довго дивилась на екран.
Назва була.
Вона існувала в Насті в голові місяцями, але нікому — нікому — вона її не казала.

Бо ця назва була надто особиста.
Надто правдива.

Руки тремтіли, коли вона почала друкувати:

«Так. Має.»

Через кілька секунд — нове повідомлення.

«І яка?»

Настя заплющила очі.
Вдихнула.
Видихнула.

Пальці самі написали:

«Небезпечний погляд»

Вона натиснула «надіслати» і одразу притулила руку до рота, ніби могла повернути текст назад.

«Небезпечний погляд…» — написав Назар через хвилину.
«Чому така назва?»

У Насті пересохло в роті.
Це була правда, від якої неможливо сховатися:

Бо саме так вона відчувала його погляд.
Ще з першої хвилини.
Ще до того, як вони справді познайомились.

Вона відповіла коротко:

«Бо деякі погляди можуть зламати все, що ти про себе знала.»

Тиша в чаті тривала довше ніж зазвичай.
Неначе він читав цю фразу не один раз.

Потім прийшло:

«Я хочу прочитати цю книгу першою.
Навіть якщо вона про щось… небезпечне.»

У Насті пересмикнуло живіт.
Бо він навіть не здогадувався, наскільки точно влучив.

Вона написала:

«Коли допишу — ти отримаєш першим.»

Він відповів одразу:

«Добре.
Але знай: інколи автор пише те, що боїться сказати вголос.»

Настя відчула, як у ній щось завмерло.

Бо він знову прочитав її глибше, ніж вона дозволяла будь-кому.

Вона закрила ноутбук.
Усміхнулась, хоч і боялась того, що починалось.

Назва була не просто назвою.
Вона була попередженням.
І для неї, і для нього.

Але зупинятися Настя вже не могла.

Після знайомства з Назаром і Максимом Настя довго не могла заснути. В голові крутилися їхні голоси, погляди, жести. Вона ще не знала, що це — просто перше враження чи щось більше, але точно відчувала: сьогодні її життя тихо повернуло в інший бік.

Вона увімкнула ноутбук. Пора написати пост — читачі давно чекали новин.

Настя відкрила свій блог на Букнеті й почала друкувати.

**“Привіт, мої зірочки ✨
Сьогодні сталася річ, яка змусила мене інакше подивитися на власну історію.
Я довго тримала в собі ідею нової книги… але, здається, настав час сказати: я почала писати роман ‘Там, де ти починаєшся’.