Розділ 1 :Там, де починаються історії

Настя завжди вірила, що кожна історія починається з деталей.
Не з великих подій, не з гучних зізнань, а з дрібниць, які майже ніхто не помічає.

Так і цього разу — усе почалося з того, що вона натиснула кнопку «опублікувати».

Нова глава на Букнеті завантажилася за секунду, але серце билося так, ніби вона здала державний екзамен. Настя сиділа у маленькій кімнаті, де стіл був завалений чернетками, кружками з-під чаю та записами, які могли б стати основою майбутньої книги.

— Ну все, — прошепотіла вона. — Випустила в світ.

Її пальці ще тремтіли, хоч вона знала: це ж не перший раз. Але кожна нова глава — це ніби частина її серця, вирвана й покладена на відкритий стіл.

Телефон завібрував.

«Артем ❤️:
Настік, а ти там жива? Знов пишеш?»

Настя усміхнулась. Артем був другом, який завжди жартував над її “письменницькими заморочками”, але першим читав усі її чернетки.

Вона вже хотіла набрати відповідь, коли ще одне повідомлення з’явилося на екрані.

Номер незнайомий.
Без імені.
Без фото.

«Прочитав твою нову главу.
Вона… чесна.
Продовжуй.»

Настя завмерла.

Вона нікому, крім Артема, не давала посилання. Значить… хтось із його близьких.
Значить…

Вона відчула, як у грудях щось стислося.
Занадто знайомо.
Занадто доросло.

Її пальці над клавіатурою тремтіли.

«Хто це?» — написала вона.

Відповідь прийшла майже одразу.

«Той, хто не хотів заважати.
Я — Назар.»

Вона втратила дар мови.
Назар.
Брат Артема.
Той самий Назар, який завжди здавався занадто серйозним, занадто стриманим, занадто дорослим.

Той, від якого вона відводила очі, бо його погляд… був занадто справжнім.

І тепер цей погляд — у повідомленні на її телефоні.

Настя відчула, як її серце змістилося вниз і зависло десь у животі.

Вона хотіла щось написати. Але не знала що.

Пальці самі набрали:

«Ти… читав?»

Три крапки з’явилися.
Зникли.
Знову з’явилися.

І тоді він написав:

«Так.
І це не останній раз.»

Настя відвернула телефон, ніби це могло допомогти приховати жар у щоках.
Вона відчула, як у грудях народжується щось нове — тепле, небезпечне, заборонене.

В той момент вона ще не знала:

це був початок історії, яку вона боялася б написати — якби не пережила її сама.

Настя сиділа так тихо, ніби боялася злякати власні думки.
Повідомлення від Назара все ще світилося на екрані, але вона не наважувалась відповісти.
Вона накрила телефон рукою. Неначе так могла сховатися від хвилювання.

— Гаразд… — видихнула вона. — Спокійно, Насте.

У такі моменти завжди рятувало письмо.
Тому вона відкрила свій документ — робочу назву книги.
Слова, які ніхто не бачив.
Історія, яку вона писала ночами.

«Коли ми дивимось не туди» — саме так називалась її книга.

Вона писала про дівчину, яка закохалась у людину, яку не мала права кохати.
Про забороненість, яку вони обоє ніби самі собі вигадали.
Про те, як часто ми боїмося щастя, бо думаємо, що не заслуговуємо на нього.

Так, звісно, це була вигадка.

Але з кожним розділом Настя відчувала, що пише про себе. Хоча ніколи не визнає цього вголос.

Головний герой її книги — доросліший, трохи холодний, але насправді ніжний.
Вона придумала його давно.
Ще до того, як познайомилась з Назаром.

Але… кожен новий абзац все більше нагадував його.
А вона все менше хотіла це визнавати.

Вона відкрила свою останню, вже опубліковану главу.
У ній героїня зустрічалася з поглядом чоловіка, якого боялася втратити, хоч він начебто навіть не належав їй.

Настя лише торкнулася клавіатури й прошепотіла:

— Це просто книга… всього лиш історія.

Але серце боляче підказувало інше.

Тут пролунав повідомлення.
Знову — від Назара.

«Ти пишеш дуже глибоко.
І… правдиво.»

Настя відчула, як у грудях щось занило.
Він читає не просто слова. Він читає її.
Якщо він зрозумів, про кого ця історія…?

Руки трусилися, коли вона набрала:

«Ти… давно читаєш мою книгу?»

Він відповів майже миттєво.

«Довше, ніж ти думаєш.»

Настя затримала подих.

«Чому ти ніколи не казав?»

«Бо боявся, що ти припиниш писати.
А цього мені б не хотілося.»

Вона схопилася за край столу, бо ноги стали ватяними.

Назар? Боявся? Через неї?

Це звучало надто нереально.

Але наступне повідомлення збило її остаточно:

«Я бачу, що ти відчуваєш.
Навіть якщо ти сама боїшся це озвучити.»

Настя стишила дихання.

Він про книгу?
Чи… про неї?

Тільки він один міг зробити так, щоб навіть просте речення здавалося небезпечним.

І тоді він надіслав останнє за той вечір:

«Не зупиняйся.
Твої історії — справжні.»

Настя сиділа нерухомо.
Її пальці зависли над клавіатурою.
Вона читала ці слова знов і знов.

Упершись долонею в серце, вона відчувала, як його стукіт стає сильнішим.

Це був початок.
Небезпечний, солодкий, тихий — той, який може змінити життя.

І в ту мить Настя зрозуміла:

вона більше не контролює свою власну історію.
Бо Назар увійшов у неї ще до того, як вона це усвідомила.

Настя — не просто героїня.
Вона — кожен із нас, хто хоч раз відчував тремтіння від чужого погляду,
але маскував його смайликом у повідомленні.

А Назар…
Він — той, кого ми боїмося любити,
бо здається, що він надто правильний, надто далекий, або надто серйозний.
Але саме такі люди роблять наше серце гучнішим.

Я пишу цю історію для тих, хто колись відчував заборонене.
Хто боявся бути чесним.
Хто кохав між рядками — тихо, непомітно, але щиро.

І якщо ти зараз тримаєш цю книгу…
значить, ти вже готовий читати те, що я боялась написати вголос.