Розділ 9: “Нічиїй голос більше не заглушить мій”

Тиждень після розмови з Данилом був наче довга ніч без зірок. Аліна не плакала. Сльози зсередини вже давно висохли. Але щось у ній змінилось — не впало, а навпаки, прокинулось. Та частина, яку вона весь цей час ховала. Та, що боялась бути видимою.

— Вони сміються? — запитала вона себе, стоячи перед дзеркалом. — А що, якщо завтра сміятимуться від заздрості?

Вона стерла з лиця втому, відкрила ноутбук і вбила в пошук: “Курси публічних виступів”, “Жіночий нетворкінг”, “Як знайти своє призначення”.

Наступного ранку вона вдягла не свій звичний сірий светр, а білу сорочку і яскраву спідницю. Подруга Лєра тільки підняла брови:

— Що за перевтілення, мишко?

Аліна лише усміхнулась:

— Просто вирішила більше не ховатись.

Її помітили. Не одразу, не всі. Але згодом навіть ті, хто раніше кривився при її появі, почали поглядати з інтересом. Особливо Данило. Його погляд тепер був інакший — з сумом, із запитанням: "Чому я так довго не бачив?"

Аліна не шукала більше його очей.

Вона йшла на відкриті мікрофони, виступала з власними текстами — історіями про дівчину, яку колись не бачили. Але яка навчилася бачити себе сама.

Після одного з таких вечорів, до неї підійшов хлопець з іншого факультету, Ілля. Високий, з усмішкою без зверхності.

— Це було сильно, — сказав. — Ти ніби говорила з кожним у залі.

Вона усміхнулася. Тепер її слова звучали не як запитання, а як впевнена відповідь.

— Я просто більше не мовчу.

---