Розділ 14

Олена більше не спала ночами, як раніше. Вона вставала серед темряви, сідала біля вікна й слухала скрип старої хати,  що стурбована коливаннями вітру. У тиші чулася не порожнеча, а приглушені голоси минулого – уривки фраз, шелест подихів, мовчання, що говорило більше, ніж будь-які слова.

          Вона почала записувати все. Не для книги, не для статті. Для Ганни. Для Лукаса. Для себе. Зі щоденника: «Ми – не історія. Ми – наслідок. Ми – тінь, що залишається навіть тоді, коли світло давно зникло».

Але якось увечері Олена отримала листа. Пожовклий конверт, штамп – із Бремена, Німеччина. Усередині – кілька фотографій. Один кадр – стара жінка з білою косою сидить у кріслі. Підпис: «Ganna, 1944». Інший – похмурий чоловік із книжкою. «Lukas, 1983». І короткий лист:

«Моя бабуся – Ганна. Вона довго мовчала. Але перед смертю розповіла все. Сидячи в кріслі, тримаючи онучку за руку, вона почала шепотіти історію, яка жила в ній понад пів століття.

Вони з Лукасом дійсно втекли. Через ліс, у лютневу заметіль. Лукасу було погано – куля зачепила легені. Ганна тягнула його на собі, годувала хлібом, розмоченим у снігу. Вони дісталися покинутої станції, де їх підібрав ще один німецький дезертир. Відвіз у прикордонне село, далі – у Польщу, а потім – через зв’язки Лукаса – до Німеччини.

          Але дорогою Ганна захворіла. Її сховали в монастирі, а Лукас пішов далі сам – щоб повернутись до неї з фальшивими документами. Він повернувся. Вони знову зустрілися. Але це вже була інша країна, інші імена, інше життя.

          Вони не одружилися офіційно. Жили як друзі, як тінь тих, ким були. Ганна народила дівчинку, яку Лукасу не дозволила визнати. Вони жили поруч, але не разом. Страх і минуле завжди тримало за горло.

Перед смертю вона сказала: «Ми не змогли бути разом, але ми врятували одне одного. І це важливіше, ніж кінець».

Ми знайшли її листи. І знайшли згадки про українську дівчину – Олену? Якщо це ви, дякую Ви дали їй голос.»

          Олена довго не могла відірвати очей від світлини. Ганна жила. Лукас жив. Вони пережили це. Вони змогли це зробити. І зберегла в собі історію. А тепер – передала її далі.

          Вона змогла відкрити цю таємницю. Попри всі страхи, попри весь пережитий біль. Вона змогла це зробити. Вона зберегла любов, хоч і як друзів.