Розділ 12

Повернувшись до хати жінка знову направилась до скриньки, що була знайдена в коморі. Під шарами лахміття та старих газет лежав лист. Інший почерк. Не Ганни, ні. Іншої людини. Це була німецька мова, але знайома.. Трохи ламана, трохи ніжна, в нотках якої відчувався біль та занепокоєння.

«Wenn du das liest, Ganna – ich warte. In jeder Nacht. In jedem Schnee. Ich habe nicht gegangen. Du bist gegangen. Aber ich liebe dich. Immer.»

(Якщо ти це читаєш, Ганно – я чекаю. Кожну ніч. У кожному снігу. Я не пішов. Це ти пішла. Але я люблю тебе. Завжди.)

          Це змусило Олену заніміти.. У її голові почало все переміщуватись. Значить, вони не пішли разом? Або хтось з них повернувся? Чи розділились вже після втечі?

          Страх за подальшу долю закоханих все ближче підступав до жінки. Невже все так і закінчиться? А як же хеппі енд після стількох мук? Чи це не ця історія?

          І з цих всіх історій, жінка почала писати книгу. Створювати роман, який поступово пропитувався в кожен сантиметр шкіри жінки. В кожну частину її серця та душі. Сторінка за сторінкою, згадка за згадкою. Вона писала так натхненно, як ще ніколи не було.

          Сторінка за сторінкою, десь Олена додавала деталей, які, як вона думала, їй у голові підказувала Ганна. Вона була поруч. З того часу, як Олена почала вчитуватись у їхню життєву історію, Ганна все ближче ставала до неї. Все дужче вливалась в її сьогодення, доки минуле спокійно закінчилось. А може і неспокійно. Та чи знайде Олена справжню правду? Чи знайде кінцівку?

І можливо, на цьому сторінка її книги вже б закінчилась. Але жінка раптово задала про ще одну згадку з щоденника Ганни:

«15 лютого. Я відчула страх. Лукасу стає все гірше. Він майже не говорить. Я боюсь, що ми не доберемось. Я боюсь залишити його. Але якщо залишусь – знайдуть. І нас не буде. Я маю вибір. Але кожен варіант – розрив. Я не знаю чим це закінчиться. Не знаю чи правильно я вчиняю. Та принаймні я не зраджую собі. Не зраджую тим установам, що вже зародились в моїй голові, коли я зустріла його. Я нарешті зрозуміла, що кохаю Лукаса, до нього цих почуттів, як з’ясувалось і не було. З ним я хотіла в вогонь і воду. Та вогонь ми вже проходим, а чи настане час для води? Чи не здамся я? Чи не зраджу своєму серцю? Певно, я вже прийняла рішення. І зараз вже вагаюсь і його правильності. Але воно прийняте.»

          Можливо, вона все таки пішла? А він залишився – поранений, сам. І цей лист – його останнє слово, яке хтось колись сховав.

          Та тоді в голові Олени з’явилось нове питання: якщо Ганна все ж таки пішла від нього. Залишивши його самого. То де вона ділась? Чи її піймали і вбили? Що тоді насправді відбулось? Чому вона говорить про рішення, але не вказує яке?

          Перед сном, Олена тримаючи зошит біля серця, молила Ганну прийти уві сні ті дати хоч якусь підказку. Хоч якийсь натяк на правду.