Розділ 11

Олена не спала всю ніч. Її руки все ще пахли старим папером, а очі пекли від сліз, які вона дозволила собі пролити. Вона лежала на старому ліжку в бабусиній кімнаті і тримала в долонях зошит, який ніби був живий. Їй не давала спокою одна думка: якщо вони вижили, чому про них більше ніхто і ніколи не чув? Чому це все урвалось?

     Наступного ранку, думки Олени все більше тягли її зсередини. Але рішення прийшло саме собою. І жінка рушила в село.

     Першим і мабуть найвірнішим рішенням було піти в місцеву бібліотеку, де сиділа зазвичай пані Ліда – худорлява жінка із сухим поглядом, пристарілим віком і руками, що завжди щось перебирали. Олена принесла їй частину зошита, не знавш про правильність свого вчинку, і намагаючись обійти питання «Як ти? Як життя?» відразу переступила до справи.

           - Ви коли-небудь чули про Ганну Мельник? – запитала жінка

Після цих слів в бібліотеці повисла пауза, а Ліда дуже довго мовчала, дивившись на сторінку з зошита. Ця історія не підіймалась ще з тих часів.

           - Моя бабуся часто згадувала. Мовляла, що була така. Гарна, мовчазна. А потім зникла. Тоді ще слухи ходили, що вона зрадниця, бо з німцем. Але були й інші – казали, що вона його врятувала. Може, вони і справді втекли…. Але ні тіла, ні слідів. Просто зникли, мов пара, що розтанула на морозі.

          - А документи? Газети? Можливо хоч щось залишилось?

          - У ті часи не кожна смерть мала запис. Багато історій жили в плітках і в людському мовчанні.

Слухаючи цю історію Олена вдивлялась у вікно. Сніг знову дрібно сипав, немов попіл. Їй здавалось, що навіть вітер хоче щось розповісти, та не може знайти слів.

          Вона попросила почитати трохи книг, аби її голова відпочила від історій, тягнутих з минулого століття. Але попри всі спроби забутись, поруч вона все рівно відчувала Ганну. Та їй немов щось шепотіла. І жінка, не витримавши такої напруги всередині неї – рушила додому.

          Дорогою до хати вдивлялась в кожне деревце, в кожен куток. Немов бажаючи знайти щось ще. Хоч якусь деталь за яку можна було б зачепитись. Принаймні щось, аби піймати ту правду, яка літає у повітрі.