Розділ 10

Коли Олена вийшла з млина, сніг починав падати все густіше і ніч находила ще дужче. У жінки було мало часу, аби крізь ледь помітне природнє світло пройти крізь ліс.

В її руках кріпко зафіксувався зошит Ганни, ніби це була частина її серця. Попри все, це вже дійсно було так. Її ноги вели назад, аби знайти ще щось, але думки – все ще блукали між рядками. Один фрагмент не давав їй спокою – лист Лукаса. Як він міг залишити прощальне письмо, якщо вони тікали разом? Чи це вже був інший німець? Що тоді трапилось?

     Переступивши поріг будинку, жінка заварила чай, вдягла сухий одяг і загорнувшись в плед почала пошуки по сторінках. Перегортаючи сторінку за сторінкою, вона шукала відповідь, аж доки не випала сторінка. Яка і дала їй відповідь на всі її питання.

«Він лишив мені листа в ту ніч, коли ми тікали. Написав, що піде. Що не має права втягувати мене. Але коли я прочитала його – він був ще тут. Я вийшла з погреба – а він стояв, ніби чекав моїх прощальних слів. Але замісто цього сказала: «Я йду з тобою». Він не посміхнувся, лише нахилив голову. Я не знала, що він відчував в цей момент. Не знала про що він думає. Та я знала, якщо піду з ним – не зраджу себе. І ми пішли. Без слів. Без прощань. Тримаючись за руки. Попри всі страхи бути поміченими. Нас не хвилювало, що буде завтра. Нам було цінним зберегти сьогодення.»

     Олена відклала зошит і цей аркуш паперу раніше, аніж одинока сльоза скотилась з її щоки. Це були не сльози страху чи засудження – це були сльози співчуття. Цей запис змінив весь її світогляд на цю ситуацію. І вона вже здогадувалась, чим закінчиться ця історія для Ганни і Лукаса та для неї самої.

     Ця історія почалась зі страху, а отже вона мала закінчитись світлом. Тим, що залишиться навіть після зникнення.