Розділ 8

Тільки прокинувшись Олена вдягла теплі речі: старе бабусине пальто, шерстяний валик і валянки. Вона йшла по стежці, що вела до старого млина – туди, куди, як підозрював дядько Василь, колись йшли Ганна з Лукасом. Під ногам скрипів сніг, який і порушував таку густу тишу, в якій здавалось, що Ганна дихає поруч.

Поступово знайомі пейзажі почали зникати, і навколо все ставало іншим, чужим. Жінка йшла не просто лісом, а спогадом. Тим, що зберігає купу таємниць, страшних історій. Кожен крок вів її все ближче до чиєїсь долі. До чийогось кохання, яке було знищене війною, злими і засуджуючими поглядами.

     Найкріпше в своїх руках Олена тримала щоденник  Ганни. Жінка вважала за потрібне взяти його з собою, щоб прочитати на місці те, що дійсно важливо.

     На узліссі були помічені напівзасипані сліди, вони віддавали старістю. І ні, це були не сліди кроків, це були подряпини на дереві. Вигнуті, рвані, немов доки це відбувалось, когось тягнули. Доторкнувшись до яких всередині Олени зупинилось на мить серце, а тривожність підсувалась все ближче.

     Чим далі вона йшла, тим більш страх та цікавість огортали її душу. І ось невдовзі вона натрапила на рівчак. У ньому, біля самої основи дерева, були вирізьблені слова: «Wir waren frei nur in der Stille» - «Ми були вільні лише в тиші». Вона доторкнулась до них пальцями і по тілу пробіг холод, а шкіру огорнули сироти. Але це був не мороз. Це була відповідь. Відповідь на всі питання.

Зі щоденника Ганни:

«9 лютого. Ми мусимо піти. Тут більше немає тиші. Є страх. Є гнів. Люди починають підозрювати. Лукаса вже бачили. А мені здається, що я бачу щодня новий слід у снігу біля погреба. Ми підемо. Навіть, якщо це буде дорога в нікуди. Я обираю тишу – навіть, якщо вона буде останньою. Я молю бути в цій тиші, але з ним. Без нього я вже не бачу всесвіту. Я врятувала його, але моїм порятунком став він.»

     Олена читала це і мовчала. Вона боялась цього. Ні, не холоду чи темряви. А того, що ці слова стануть її словами. Що ця тиша минулого століття, ввійде в неї, і вона не зможе більше говорити, тільки писати.

     Минувши дерево жінка ринула далі. На деяких деревах знову були подряпини, на деяких виднілись написи.. Ті ж самі, що на першому. То ж всі наступні жінка, навіть не читала. Вона знала, що ці написи огорнені болем, страхом та відчаєм. Цей біль з’їдав не тільки Ганну і Лукаса, але і Олену. Та якщо їх оговтало це тоді. То жінка переживала все в нову, переживала стару історію ще раз. Попри свій страх і біль. Її минуле вже не мало цінності. Вона жила минулим Ганни. І це не могло не лякати. Чи зможе жінка вийти з цього минулого? Чи не залишиться закована у тиші? Ці питання залишались назавжди відкритими…