Розділ 7

Олена запросила дядька в будинок, який був наповнений тиші. Вона не була порожньою – вона дихала. У цій тиші жінка запам’ятовувала кожен скрип старих вікон, завіс та кожне потріскування дерев’яної стелі.

          Вони присіли за стіл, а Олена зробила їм чаю. Певний час між ними панувала тиша, яку заповнювало лише потріскування дров з пічки. Аж доки дядько Василь не почав свою розповідь:

            - Я вже давно думав, що тобі час все розказати, все що я знаю про Ганну. Адже, як я бачу, ти вже далеко не гість у цій хаті. А тінь Ганни – живе в тобі.

Мовив чоловік, після чого зробив ковток гарячого чаю.

            - Ганна була тиха. З самого малечку. І ні, не тому що сором’язлива. Просто вміла слухати. А коли прийшла війна, доля її залишила саму. Чоловіка забрали, а донька від хвороби померла. Від чого вона і замкнулась. Ніхто не знав, чим вона живе. Але потім… - він запнувся, навбрав в легені повітря. – Потім почали ходити різні чутки. Що в неї в погребі переховується ворожий солдат. Німець.

Олена не ворушилась. Лише уважно дивилась на дядька та слухала його історію, що зачіпала її зсередини.

            - Але я знав. Я його бачив. Один раз. Він стояв, схилившись над криницею. Був поранений. А поруч з ним і вона стояла – ніби не боялась. Ні себе, ні людей. Та була в її очах лише тиша. Та, що ламає камінь.

          - А що сталося потім? – тихо запитала Олена.

         - Одного вечора вона пішла з ним. В темряву. У бік млина. З того часу її ніхто більше і не бачив. Хтось каже – застрелили. А хтось, що втекли. Але я думаю – вона зробила вибір. Не між своїми та чужими. А більше. Між страхом та любов’ю, що з’їдала її зсередини.

Олена мовчала. Дядько Василь вийшов, заливши її наодинці. Він розумів, що їй треба час, аби опрацювати всю цю інформацію.

     Жінка ще довго сиділа в кухні. У її голові калатали уривки слів, ніби відлуння. Вона не знала, що і чому у ній зараз зрушилось. Але це було так, немов перший подих після довгого занурення у воду.

     Набравшись сил, жінка пішла на горище. Темне, всередині якого пахло пилом, мишами і старими часами. Це місце зберігало в собі таємниці. Ті, за якими і рушила жінка. В темному куті стояла валіза – стара, дерев’яна, важка, обв’язана шкіряним ременем. Жінка відкрила її, і серед пилу, що відразу пішов, побачила речі, які несли дух тодішнього століття: клаптики тканини, листівки, старі світлини, обгорілі папери. Та серед цих відголосків минулого лежав згорток у жовтому полотняному мушечку. У ньому – листи. Один з них був підписаний «Lukas». І вже тоді жінка зрозуміла. Відкривши їх, вона дізнається частку правди, яку так дбайливо ховали всі.

     Разом з цими листами Олена спустилась на кухню. Поклавши їх на стіл, запарила чаю та огорнулась пледом. Ці листи не можна було б читати по іншому. Це обернена сторона тих листів, тих записів Ганни.

     Почерк у листів був рваний, десь трошки стертий, але слова залишались живим та розбірливими:

«Ganna, якщо ти читаєш – значить, ми не зустрілись. Я залишив твій дім тієї ночі. Я знав, що не маю права. Але залишитися – означало приректи тебе. Дякую тобі за хліб і за тишу. За твої очі, які не відвернулись од мене. Якщо колись ми знову народимось, я попрошу Бога – бути твоїм сусідом. Просто сусідом, який носитиме тобі воду. І слухатиме твою тишу, твоє мовчання.»

     Олена поклала лист на стіл. Її долоні почали тремтіти і жінка відчувала, як крізь кожну літеру дихає минуле. Вона була не лише читачем, а і дивним, випадковим свідком.

     Після цього листа в голові у жінки змішалось все. Вона до останнього не розуміла зв’язність цих двох подій: листа Лукаса та їхню втечу.

Що було далі? Як вони опинились знову разом? Чому вони тікали разом? Де вони опинились далі?

     Всі ці питання залишались таємницею для Олени. Але в середині вона відчувала, що саме на тому млині, про який розповідав дядько Василь – вона знайде відповіді на усі свої питання.

Роздуми з’їдали жінку всю ніч. І вже під ранок вона вирішила залишити свою історію. Серед речей знайшла блокнот, відкрила першу сторінку і зробила запис:

«Війна не вбила Ганну. Її вбила пам’ять. Але поки я її читаю, поки співпереживаю історію – вона дихає.»

     Жінці все ж вдалось заснути. Але весь час був один і той же сон – Ганна, що тікає з юним чоловіком.