Розділ 6

7 грудня 1943 року

          Того вечора в селі загорілась хата. Десь в далині, за городами, ближче до лісу, з неба виривались язики полум’я. Люди поступово виходили зі своїм домівок та скупчувалися надворі. По вулицях панувала тиша, настороженість. Ніхто не ставив запитань, кожен розумів, що відбувається, без слів: знову партизани, знову покарання, знову хтось зник.

          Ганна спостерігала з вікна. Її руки тремтіли, коли вона знову взяла в руки ручку та відкрила сторінку щоденника:

«Я зрозуміла, що ми обидвоє живемо в підвалах – тільки мій значно глибше. Лукас не мій. Але попри це, в цій темряві, ми тримаємось один за одного. Бо ні в його житті, ні в моєму, більше нема нікого.»

          У погребі він лежав нерухомо. Обличчя ставало ще блідішим, а під очима з’являлись все більші тіні. Коли Ганна принесла йому воду, він не взяв її одразу. Лише підвів погляд і своїми темними, як ніч, очима дивився на неї. Довго, мовчки. Немов запам’ятовуючи риси її обличчя. Немов прощаючись.

         - Якщо вони дізнаються… - прошепотів він українською, попри те, що вимова зберігала чужоземну грубість.

         - Не дізнаються. – Вона приклала долоню до його рота, - Ти мусиш жити і ти будеш жити.

Вона піднялась з погребу. На вулиці сипав лапатий сніг, що падав важкими пластівцями. Її серце калатало, як барабан, коли вона піднімалася сходами з порожнім горнятком. Біля хвіртки на неї чекав староста села з двома німцями. Після чого, серце жінки на декілька секунд зупинилось.

          - У вас щось видно з вікна? – холодно запитав староста.

          - Вогонь… Я чула, як щось вибухнуло. Більше – нічого. – Голос жінки тремтів, але вона не зводила очей. Вперше в житті вона брехала так, як молилась колись: щиро, з вірою та до останнього.

Один із німців довго дивився на неї, немов з підозрою. Але потім махнув рукою і вони пішли. Вона зачинила двері, притулившись до них спиною. Ноги Ганни підкошувались, а серце в грудях бешено калатало.

          Уночі вона написала ще один запис:

«Тиша має ціну. Це ціна щоденного страху. Ціна мого мовчання – його життя. Якщо зраджу його – зраджу себе. Якщо врятую його – може, врятую і себе. Може і те, що ще не згасло в моїй душі.»

Олена перечитувала ці рядки знову і знову й відчувала, як у її грудях, ніби після довгого сну, прокидається щось тепле. Те, що вона так довго не відчувала. Те, що ніби вже згасло. Але у її житті був теж такий підвал. Після смерті коханого Михайла вона ховалась в тиші, спогадах, у сліпій злості. Чи знала вона на кого злість? Безсумнівно. На життя. На долю, яка спочатку звела їх, а потім забрала його назавжди, закувавши в домовині. Але Олена вважала, що, можливо, пора виходити назовні.

          Жінка взяла щоденник, вийшла на ганок. Сніг хрустів під ногами, а мороз легенько щипав за щоки. Небо було низьким, сірим. І в тій порожнечі мельтіла лише фігура. Це був Дядько Василь, що стояв з ліхтарем, мовчки чекаючи, доки Олена його побачить.

          Вона спустилась до нього. Зі щоденником, притиснутим до грудей, з голосом, що нарешті прокинувся, після довготривалої мовчанки:

          - Розкажіть мені все, що ви знаєте про Ганну.

І він почав цю розповідь. Не з тиші, яку очікувала Олена, а з голосу…