Розділ 5

7 грудня 1943 року

«Він не міг багато розмовляти, йому було тяжко дихати. Його поранило в груди, а кашель рвав ночами. Та я намагалась полегшити цей біль – приносячи воду з медом, хліб і дві ложки цукру. Ні, це не через його доброту. Це через те, що попри війну, попри окупацію – я залишалась людяною.»

          Далі була історія про те, як окупант Лукас починав відновлюватись. Вчив Ганну німецьких слів, вона – його українських. Їхні діалоги не зачіпали війни, вони були про буденність, сніг, яблука.

          Одного разу чоловік показав фотографію маленької дівчинки. Це була його донька, якої на той момент вже не було. Маленька руда дівчинка з неймовірно гарними блакитними очима. Ганна тоді вперше заплакала – не за своєю дитиною, а за чужою. Бо чужий біль, біль Лукаса став для неї, немов, рідним.

          Вони не торкались один одного. Але в один момент Ганна зрозуміла, його тиша – відповідає її. Вони сиділи годинами разом, слухаючи, як потріскують дрова. Час ставав повільніше, а між ними зникали межі «свого» і «чужого».

          Ганна почала боятися виходити за межі подвір’я. Бо на її думку, в селі почали щось підозрювати, адже сусідка Мотря дивилась на неї довше аніж треба. Один із хлопців бачив світло в погребі і при всіх запитував, чому вона ходить туди ночами. Страх огорнув Генну та став її новою тінню.

          Та попри це все, жінка приносила солдату хліб і цукор, кожного ранку. Розповідала йому казки. Бо поки вона могла говорити – вона була ще жива.