Розділ 3

2 грудня 1943 року

«Я не була героїнею. Ні. Я просто не встигла злякатися. Моє село жило у страху. Щодня навідувались німці, забирали хліб, людей і мовчання. Яків пішов на фронт ще по весні. І за весь цей час жодної звісточки, жодного листа. Я не була впевнена в тому, що він живий, попри те, що вірила в це всім своїм серцем. Донька Марійка померла місяць тому, і мені довелось її хоронити самій. В нашому саду, під нашою яблунею, яку садив ще Яків, коли ми були підлітками. Я залишилась сама. Один на один із проблемами, окупацією і страхом. І, певно, саме через це, я і не закричала, коли побачила його.

          У хліві за соломою, лежав поранений, молодий світловолосий чоловік… У формі ворога – дезертир. Він тремтів, коли я підійшла. Все що він сказав тоді, це: «Bitte…».

Я знала, що я маю покликати солдатів. Але я цього, чорт забери, не зробила. Я принесла воду, бинти і все що лишилось, від останнього навідування німців. Я не знала його імені, не знала його історії. Все що я знала – не маю права йому допомагати. Та попри це, я все одно рятувала його.»

          Олена вчитувалась у кожен рядок, кожне слово. Вдивляючись в цей жіночий почерк. Перечитувала знову і знову. Отже ця панянка… Невже вона закохалась у німця? У ворога.. Людину, яка позбавила її свободи?

          І вже унизу сторінки жінка помітила ледь помітний, майже вже стертий запис іншим чорнилом:

«Його звали – Лукас. Він той чоловік, що навчив мене мовчати так, немов це лунало голосніше за крик».

          На цьому жінка захлопнула щоденник, відклавши його на шухляду поруч. Олена розуміла, що ця історія вливається в її власну. І, можливо, змінить її більше, ніж вона очікувала. Змінить сюжет сіробуденності життя Олени….