Глава 8

Тео провів Наю до дверей її будинку, крокуючи поруч, ніби хочучи бути максимально обережним, щоб не налякати її, але водночас хочучи залишитися ближче. Він іноді поглядав на її обличчя, ніби шукаючи підтвердження, що їй було приємно. Ная відчула легке прискорення серця — навіть звичайна близькість Тео здавалась їй магічною.
— Добраніч, Ная, — сказав він тихо, але з такою ніжністю, що серце дівчини затремтіло.
— Добраніч… — відповіла вона, не наважуючись підняти очі. В її голосі тремтів легкий суміш страху й хвилювання.
Він зробив невеликий крок уперед, зупинився і трохи схилив голову, вдивляючись у неї, ніби хотів зрозуміти, що відчуває.
— Все впорядку? — запитав він, трохи стримано, але явно переживаючи. Його голос звучав тихо, майже боязко, наче він побоювався, що міг її налякати або поспішив з поцілунком.
Ная глибоко видихнула, зітхнула й на мить опустила погляд на власні руки, стиснуті на сумочці.
— Все гаразд… Ще раз дякую за вечір, — промовила вона тихо, її слова ледве долітали до нього, але вони були щирими. Усередині вона відчувала легкість і радість, але водночас тонкий сумнів: чи справді його почуття щирі, чи це магія блокноту?
Тео кивнув і трохи посміхнувся, і ця усмішка була зовсім іншою — теплою, щирою, але все ще стримано. Вона ще раз глянула на його обличчя, на теплу усмішку і на той легкий вогник у погляді, який змусив її тремтіти.
Вона повільно розвернулась і пройшла до дверей, намагаючись зберегти рівновагу у голосі та кроці. Його погляд супроводжував її до самого порогу. Тео не квапився відходити, а лишався там ще на мить, наче бажаючи, щоб цей момент тривав трохи довше. 
Закривши двері, Ная піднялася на верхній поверх і сіла за свій стіл. В кімнаті запанувала тиша, і лише лампа на столі кидала тепле світло на її щоденник. Вона відчувала, як серце ще б’ється шалено, як пальці тремтять, а думки стрибають одна на одну.
Вона згадувала все: його посмішку, ніжність голосу, турботу під час прогулянки, букет, який він тримав у руках, той момент, коли він не поспішав її відпускати. Але разом із цим у її душі закрався сумнів: чи це його почуття справжні? Чи це лише магія блокноту, яка веде їхню історію?
Вона глибоко видихнула, схопила ручку і відкрила щоденник. Слово за словом її руки писали, а думки плуталися. Їй хотілося зафіксувати кожну мить, кожну дрібницю, кожен дотик та погляд. Але навіть серед щастя залишався маленький, непрошений страх: а що якщо це все лише щоденник, а не справжні почуття Тео?
Неділя розпочалася тихо, сонце ніжно освітлювало кімнату, але на душі у Наї була легка тривога. Ранок ще навіть не почався, а вона вже перевертала в голові кадри з побачення — сміх, колесо огляду, тунель жаху, і той поцілунок під салютами. Серце калатало щоразу, як тільки вона пригадувала його теплі руки, турботливий погляд, усмішку, яку він подарував уперше без стриманості.
Коли на телефон надійшло повідомлення від Тео: «Все добре?» — Ная відчула, як серце підскочило. Вона довго дивилася на екран, пальці мимоволі стиснули телефон, а потім набрала одне слово: «Так». І хоч це було правдою, сама відповідь здалася їй надто стриманою, майже чужою. Це був не її звичний ніжний тон, не та хвиля щастя, яка завжди з’являлася, коли вона думала про Тео.
Весь день Ная не могла відвести думки від побачення. Вона згадувала як сміялася на американських гірках, як затремтіла в тунелі жаху, притиснувшись до його грудей, як відчувала тепло його рук на своєму обличчі, коли він ніжно повертав її голову під час поцілунку. І водночас не могла відкинути сумнів: чи це його справжні почуття, чи магія блокноту, яка ніби підштовхує його турбуватися, захищати, бути поруч.
Вона переглядала в голові все: від першої зустрічі, коли він захистив її від дівчат, до моментів у бібліотеці і на шкільному майданчику. Кожен його погляд і кожне слово тепер здавалося подвійним — вона не могла розрізнити щирість і силу блокноту.
Ная відклала телефон і глибоко видихнула. Раптом їй стало зрозуміло, що навіть писати у щоденник зараз — означає ризикувати знову «направляти» події, створювати ілюзію, а не перевіряти правду. Вона повільно поставила ручку на стіл, відкрила щоденник, подивилася на чисті сторінки, і сказала собі: «Нічого не писати, доки не з’ясую, що справжнє».
У кімнаті настала тиша. Лише лампа на столі кидала м’яке світло на стіл, і на душі у Наї з’явилася дивна суміш хвилювання й спокою. Вона знала, що завтра буде новий день, нова зустріч, і вона нарешті зрозуміє: чи його увага справжня, чи лише магія блокноту.
Серце калатало, думки кружляли в голові, але вона відчула перший справжній спокій: вона готова чекати, спостерігати, і дізнатися правду сама. І хоч сумнів ще залишався, внутрішньо Ная відчула силу — силу терпіння і бажання зрозуміти те, що дійсно важливе.

В понеділок Тео вже чекав її під виходом. Його звична поза — руки в кишенях, спокійний погляд, легка посмішка — видавала, що він звик приходити раніше і чекати саме на неї. Ная зупинилася на порозі, і серце у неї раптом калатало сильніше. Вона відчула звичне тепло від його присутності, але цього разу стримала емоції. Замість звичайної яскравої усмішки вона просто кивнула і тихо посміхнулась.
Тео помітив це відразу. Його брови трохи піднялися, і він ступив назустріч, намагаючись з’ясувати, чому вона така стримана. Зазвичай Ная завжди була відкритою, жвавою, смішливою, а сьогодні її погляд трохи сховав емоції.
— У тебе точно все гаразд? — запитав він, його голос спокійний, але з ноткою турботи.
Ная ковтнула, відчуваючи легке хвилювання. Вона не хотіла здаватися вразливою, не хотіла, щоб він помітив її сумніви. Ледь помітно посміхнулася і тихо відповіла:
— Так… просто не виспалась.
Тео трохи нахилив голову, вивчаючи її обличчя, намагаючись зрозуміти, що ховається за цією стриманою усмішкою. Йому здавалося, що вона мовчить не через сон, а щось ще. Він хотів запитати, але стримався, поважаючи її простір. Вони йшли до школи повільно, крок за кроком, поруч. Сонце ледь пробивалося крізь хмари, освітлюючи їхні обличчя теплим світлом. На вулиці стояв свіжий запах ранку, листя тихо шурхотіло під ногами. Ная відчувала, як серце то стискається, то розкривається від хвилювання. Їй хотілося поговорити, але слова не знаходили виходу.
Тео помічав кожний її рух: як вона трішки прискорювала крок, як опускала очі на асфальт, як легка посмішка з’являлася лише на мить. Він відчував, що сьогодні її внутрішній світ закритий від нього, і це змушувало його напружуватися. У повітрі між ними стояла тиша, але вона була не неприємна — навпаки, наповнена очікуванням і м’якою турботою.
Ная ж відчувала змішання почуттів: радість, хвилювання, легкий страх і тривогу водночас. Вона пам’ятала минулі дні — як він її захищав, як вони сміялися, як він вперше по-справжньому посміхнувся їй. А сьогодні її стриманість ніби мала перевірити щирість його почуттів. Чи дійсно він був тут через неї, чи все ще магія блокноту?