Глава 5

Ная ступила на поріг свого дому з легкою посмішкою. Повітря було свіже, сонце ледь пробивалося крізь ранкові хмари, а легкий вітер колихав волосся, що спадало на плечі. У цей момент її погляд впав на Тео, який стояв біля стіни, як наче він завжди там чекав. Він спирався плечем об холодну цегляну стіну, одна рука тримала лямку портфеля, інша лежала у кишені. Його поза була невимушеною, але водночас впевненою, а спокійний вираз обличчя створював відчуття, що він завжди контролює ситуацію, навіть у випадку хаосу.
Ная відчула, як серце трохи стиснулося. Він був таким красивим — строгі риси обличчя, каштанове волосся, яке ледь розтріпалося від вітру, рівна постава. Вона відвела погляд, а потім знову повернула його до нього. Серце билося швидше, дихання стало трохи частішим. Вона зрозуміла, що не може відвести очей.
— Що ти тут робиш? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно, але голос трохи тремтів.
— Вирішив провести, — відповів він коротко і холодно, але його слова звучали впевнено, — щоб тебе ніхто не образив знову.
Ная відчула, як легкий трепет пробіг по тілу. Його присутність, спокій і сила одночасно заспокоювали і змушували серце калатати швидше. Вона не знала, що сказати далі. Слова губилися, запліталися у думках. Все, що вона могла, — це тихо вимовити:
— Дя… дякую…
Тео підняв брову, ледве помітно, і промовчав. Його погляд, холодний і строгий зовні, водночас ніс щось тепле і захисне, і це викликало в Наї дивне відчуття комфорту. Він був спокійний, майже байдужий зовні, але його увага до неї говорила більше, ніж будь-які слова.
Вона відчула, як пальці трохи стиснулися в кулаки від хвилювання, серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей. Їй хотілося, щоб цей момент тривав вічно, щоб вони просто стояли тут, поруч. Але водночас вона боялася зашкодити щось, сказати щось невчасне, відвести погляд, і втратити цей короткий контакт, який здавався таким особливим.
— Ти вже посміхаєшся, — сказав Тео тихо, ледве чутно, і його голос звучав м’яко, хоча на його обличчі не було жодної усмішки.
— Так… бо ти тут, — відповіла вона, дивлячись у його очі. Вона відчула, як тепло розлилося по грудях, і щось всередині тихо наповнилося щастям.
Він трохи нахилив голову, спостерігаючи за нею. Навколишній світ ніби зупинився. Вітер шепотів у кронах дерев, сонячні промені пробивалися крізь листя, дощ, який ще вчора капав у ранку, залишив свіжість у повітрі, а все, що існувало для Наї в цей момент, — це його спокійна присутність поруч.
Вона відчула, що хоче наблизитися до нього ще трішки, щоб почути його голос, щоб доторкнутися до його плеча, щоб бути поруч хоча б на крок ближче. Серце калатало, а думки плуталися. Вона уявляла, як би було чудово йти з ним до школи, розмовляти, сміятися, просто відчувати його поруч.
— Ти не хочеш під руку? — раптом промовила вона, трохи нервово, але з відвертою посмішкою.
Тео на секунду затримав погляд на її очах, ніби оцінюючи щирість слів, потім тихо кивнув і трохи нахилився, щоб їхні плечі ледь торкнулися. Легка напруга пройшла по всьому тілу Наї, і серце калатало швидше. Вона відчула себе щасливою, захищеною і водночас трепетливою — наче маленька іскра тепла запалила щось всередині.

Жіноча роздягальня була наповнена запахом поту та мила, дзеркала блищали холодним світлом ламп, а дівчата метушилися, готуючись до уроку фізкультури. Ная обережно вдягала кросівки, намагаючись не привертати уваги, але відчуття небезпеки вже висіло у повітрі.
— Гей, принцесо, — почула вона знайомий голос за спиною. Серце Наї стиснулося, а ноги підкошувалися від страху.
Вона підняла голову, побачивши своїх кривдниць, що підходили, обмінюючись хитрими посмішками.
— Бачили, як до школи йшла під ручку з цим красунчиком? Ти що, зустрічаєшся з ним? — кинула перша, насмішкувато нахиляючись до її обличчя.
— Не твоє діло, — тихо, але твердо видала Ная, стискуючи кулаки, бо відчувала, що інакше її знову зіштовхнуть із підлоги.
— Ого, ти чула? — підхопила інша, голос підскочив від радості, — у когось голос прорвався?!
— Нічого, тут її ніхто не захистить, зараз навчимо манерам, — промовила перша, і обидві підійшли ближче. Ная відчула, як серце пішло в п’яти. Їй хотілося крикнути, втекти, заховатися, але ноги не слухали. Вона стояла мовчки, стискаючи руки, обмірковуючи, як знову не дати їм задоволення від сліз.

На спортмайданчику діти грали в різні ігри: хтось у баскетбол, хтось у волейбол. З усіх боків долинав шум, сміх і свистки вчителів, але для Наї все це здавалося далекою від неї реальністю. Тео стояв трохи далі і помітив, як Ная виходить із роздягальні похмура, майже з опущеною головою. Здавалося, вона ледь стримує сльози, серце стискається від її вигляду. Тео зробив крок вперед, щоб підійти, але в ту ж мить його покликав вчитель, і він мусив відступити.
Ная залишилася сама біля спорт майданчику, відчуваючи холодне повітря на шкірі і гарячий біль у серці. Вона дивилася на майданчик, на дітей, що сміялися і грали, і відчувала себе чужою серед усіх цих звуків. Серце калатало, а думки металися: «Чому я? Чому знову? Чому він не поруч?»
Вона на мить закрила очі, зібрала сили і зважилася піти на майданчик, тримаючи спину рівно. 

Вчитель роздав всім завдання та відійшов по справах. Ная стояла осторонь, намагаючись не помічати тих, хто грав у баскетбол, коли раптом почувся знайомий голос:
— Гей, Ная!
Вона обернулася, і в ту ж секунду в обличчя прилетів м’яч. Він ударився об її щоку і шию, і вона похитнулася, потім впала на траву. Серце калатало, біль пробігала по обличчю, а по щоках виступили сльози.
— Ой, дивіться! — реготали однокласники, і сміх лунав різкими хвилями по майданчику.
Ная миттєво відчула сором і розпач. Вона хотіла піднятися, але ноги тремтіли, руки ледве тримали її тіло. Її очі шукали Тео, і він уже біг до неї, швидко прориваючись через дітей. Його обличчя було напружене, губи стиснуті, а погляд палаючий, як вогонь. Коли він побачив синці на її обличчі та руках, щось у ньому зламалося: він більше не міг стримувати гнів.
— Що ти робиш з нею?! — різко крикнув Тео, його голос рвучко пролунав по майданчику.
Однокласник, який кинув м’яч, спробував ухилитися, але Тео не дав йому шансу. Він миттєво підбіг, схопив його за плечі і почав бити, відводячи всю лють і гнів, що накопичилися всередині. Діти закричали, деякі відступили назад, бо ніхто не очікував, що Тео так вибухне. Ная лежала на траві, серце калатало, а сльози текли по обличчю. Вона відчула змішання страху та полегшення — страху від того, що сталося, і полегшення від того, що хтось нарешті заступився. Вона ще ніколи не бачила його таким… живим, таким сильним, таким рішучим.
Коли хлопець відскочив, Тео схопив його за комір, глянув в очі і сказав тихим, але смертельно холодним голосом:
— Більше не смій торкатися її.
Однокласник затремтів, зніяковіло кивнув і швидко відійшов, не наважуючись більше дивитися на Тео.
Тео повернувся до Наї, опустився на коліна, щоб бути на її рівні:
— Ти… ти як? — його голос був м’яким, спокійним, але тепер з відтінком турботи.
Ная кивнула, намагаючись стримати сльози, але вони все одно пробивалися:
— Я в порядку… дякую, — тихо промовила вона.
Він простяг їй руку, допомагаючи піднятися, і вперше зранку вона відчула, що поруч з нею є той, хто здатен захистити і зробити світ трохи безпечнішим.
Її серце билося шалено швидко, а думки металися: «Він… він справді турбується. Він заступився. І я… я хочу, щоб він помічав мене частіше».