Глава 3

Ранок вівторка зустрів Наю сірим, похмурим світлом і невеликим дощиком за вікном. На годиннику було 7:00.
— Наю! Ти вже встала? — пролунав голос мами з кухні. — Хороші дівчата не запізнюються!
— Так, мамо! — відповіла Ная, але в душі відчувала нудоту від цієї постійної фрази: “хороша дівчинка”. Слова звучали як нагадування про правила, яких вона завжди мусила дотримуватися, навіть якщо серце кричало, що вона більше не хоче. Все йшло за планом: швидкий душ, чистка зубів, розчісування волосся, за яке напевно знову її тягатимуть у школі, перевдягання у чисту шкільну форму. Вона глибоко вдихала і повільно видихала, намагаючись зібрати в собі трохи сил.
— Я готова… — промовила тихо сама до себе, майже шепотом. — Залишилось лиш декілька років…
Ная вийшла на кухню. Мама стояла біля столу, наливаючи сік у стакани, і знову почала свою мантру про корисний сніданок, рівну поставу, гарні манери.
Ная сіла, мовчки брала виделку, акуратно рухала по тарілці. Серце було важким, думки кружляли навколо школи, однокласниць і вчителів. Вона відчувала, що, можливо, до вечора знову не поїсть, але мовчала. Її внутрішній світ був замкнений, і поки що ніхто не міг його торкнутися. Сльози минулого дня ще не зовсім висохли, але на поверхні стояла тиха рішучість: сьогодні вона виживе, протримається, навіть якщо доведеться знову пройти через коридори школи, де її ніхто не захистить.

Ная наблизилася до школи, намагаючись йти тихо й непомітно, ховаючи плечі й голову. Але біля самого входу її вже чекали. Дівчата підбігли ззаду, як тіні, і першим ділом схопили її сумку.
— Що, Ная, думаєш, ми тебе пропустимо? — пролунав глузливий голос однієї.
Ная намагалася відсторонитися, але її штовхнули в бік, і вона впала на землю, коліна вдарилися об плитку. Розкидані речі, що випали з сумки, розліталися довкола. Дівчата сміялися, перевіряючи кожен предмет. І тут їхні очі зупинилися на новенькому блокноті з темно-зеленою обкладинкою і рожевими півоніями.
— О, а що це? Красивий! — захоплено сказала одна.
— Віддай, це моє! — піднялась  Ная, голос тремтів від страху та люті. Але її знову штовхнули на землю, і вона сіла в пилу, руки стиснулися в кулаки.
— Сьогодні був страшний день у школі… — почала читати одна з дівчат, розкриваючи сторінку, де Наїні слова ще світилися слізьми і болем.
— Ти диви, видно взагалі нікому поскаржитись? Відповідай, “принцесо”! — реготала інша, штовхаючи її ногами.
Сльози знову котилися по щоках Наї. Вона відчувала, як серце стискається, а ноги ледве тримають її на поверхні. Слова, записані в щоденнику, ще теплі, майже як маленький крик, але ніхто не слухав — тільки дівчата, які сміялися над її болем.

— Агов. Вам сказали віддати. Це не ваше.
Дівчата обернулися. І всі троє побачили його — високого, красивого хлопця з каштановим волоссям, погляд суворий і водночас спокійний. Він стояв прямо, немов стіна, яку неможливо обійти.
— А ти хто такий? — здивовано спитала одна з дівчат, трохи відсахнувшись.
— Не лізь не у свої справи, вали куди йшов, — додала інша, все ще намагаючись виглядати сміливо.
Хлопець лише тихо, з незадоволеним видихом, крокнув вперед і впевнено вихопив блокнот з рук дівчат.
— Вам сказали віддати, — сказав він твердо, дивлячись дівчатам прямо в очі. Навіть серце Наї пропустило кілька ударів. Від такого погляду стало по-справжньому незвично, і навіть тіло тремтіло від несподіваної сили його рішучості.
— Та ну тебе… — сказала одна з дівчат, намагаючись здатися байдужою, але голос тремтів.
Обидві відступили, зніяковіло реготнули і пішли до школи, залишивши Наю знову наодинці, але тепер з маленьким відчуттям захисту.
Хлопець простягнув їй блокнот.
— Тобі допомогти зібрати речі? — запитав він, голос тихий, але впевнений.
— Ні, дякую, — відповіла Ная, все ще трохи зніяковіла — і… дякую, що допоміг.
— Як знаєш, — сказав він і повільно пішов до школи, залишивши Наю з її речами і дивним теплим відчуттям, що хтось може її захистити.
Ная глибоко видихнула, присіла і почала збирати речі. Руки ще тремтіли, але тепер у грудях з’явилася маленька іскорка надії — перший натяк, що світ може бути не зовсім проти неї. Ная заскочила у клас буквально за секунду до дзвінка. Серце ще билося швидко після всього, що сталося біля школи. Вона поспіхом розклала підручники, поклала темно-зелений щоденник глибше в сумку й намагалася вирівняти дихання. Дзвінок розрізав тишу. До класу зайшла вчителька… і разом із нею — він. Той самий хлопець із холодним, рішучим поглядом.
— Клас, прошу привітати, ваш новий однокласник — Тео.
По класу прокотилося перешіптування. Дівчата на першій парті, ті самі, що ще хвилину тому штовхали Наю, помітно здригнулися. Одна з них ніяково поправила волосся, інша втупилася в підручник, роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається.
— Будь ласка, сідай на вільне місце, і ми почнемо урок— спокійно додала вчителька.
Тео ковзнув поглядом по класу. Повільно та впевнено, і пішов прямо до останньої парти. До неї. Серце Наї знову закалатало. Вона опустила очі, ніби боялася зустрітися з ним поглядом. Він зупинився поруч.
— Тут вільно? — тихо запитав.
Ная лише кивнула. Тео сів поряд. Його присутність відчувалася дивно: ніби поруч стояла міцна стіна, яка закривала її від зайвих поглядів. Від нього пахло свіжістю і чимось теплим, заспокійливим.
На першій парті дівчата вже не сміялися. Вони час від часу озиралися, але тепер у їхніх очах було щось інше — настороженість.
Ная обережно відкрила зошит, намагаючись зосередитися на уроці, але думки кружляли лише навколо одного: “Він з’явився одразу після того, як я написала… Мені потрібен хтось, хто захистить мене…”
Вона ковзнула поглядом до Тео. Його профіль був спокійний, зосереджений, але в глибині очей світилася та сама рішучість, яку вона вже бачила сьогодні.
І вперше за довгий час Ная відчула: можливо, вона більше не одна.

Після уроку дзвінок ще лунав у вухах, коли до їхньої парти почали підходити однокласники. Спершу повільно, з посмішками, що більше скидалися на хижі.
— Гей, новенький, ти б краще відсів від неї.
Ная одразу стиснула пальці й сховала руки під партою. Голова опустилась так низько, ніби вона хотіла зникнути між підручниками. Серце билося глухо й важко. Тео це помітив.
— А то що? — байдуже кинув він, навіть не піднімаючи очей. Ручка продовжувала ковзати по сторінці, ніби нічого особливого не відбувалося.
— Просто це невдаха класу, — один із хлопців підійшов ближче й поставив долоню просто на його зошит.
Тео зупинив ручку в повітрі. Повільно підняв очі. Погляд став темнішим.
— А ті, хто спілкуються з невдахами, автоматично стають невдахами, — хлопець різко скинув зошит і підручники Тео на підлогу.
По класу прокотився гул. Хтось притих, хтось навпаки підштовхував інших ліктями, чекаючи видовища.
Тео повільно підвівся. Спокійно.
— Підніми, — сказав він рівним, крижаним голосом.
— А що ти мені зробиш, невдахо? — хлопець зухвало потягнувся до його волосся.
Наступна мить стала блискавичною. Тео різко схопив його за комір сорочки й притис до стіни. Стілець з гуркотом від’їхав убік. Удар спини об стіну прозвучав глухо. Очі Тео палали.
— Я повторюю один раз, — прошепотів він тихо, майже спокійно, але від цього ставало ще страшніше. — Підніми.
— Махач! — хтось вигукнув із задніх рядів.
Клас вибухнув шумом. Ная підвела голову. Вона ще ніколи не бачила, щоб хтось ставав на її бік. Ніколи не бачила, щоб за неї хтось був готовий ризикнути. Її пальці тремтіли, але всередині вперше з’явилося щось нове. Гордість, і... страх за нього?
— Тео… — тихо прошепотіла вона, майже нечутно серед гулу.
У дверях уже з’явилася тінь вчительки.
Ще секунда — і все вибухне по-справжньому.