Глава 2

Наї довелося пропустити подальші уроки — вона не могла з’явитися перед вчителями у такому ганебному стані. Одяг мокрий від соєвого молока, волосся липло до обличчя, а сльози ще не висохли. Вона кинула погляд на шкільні коридори, що здавалися тепер чужими і ворожими. Серце калатало шалено, а ноги ледве не підкошувалися від страху та сорому. Її кроки були швидкі, дихання нерівне. Кожен стукіт каблуків по плитці лунав у її вухах, наче барабани, що нагадують про кожне приниження.
Вона бігла, наче хотіла втекти від усього світу. Повітря в обличчя різало щоки, змішувалося з солоними сльозами, а волосся липло до чола й скронь. Легкий вітерок колихав її одяг, але він не приносив полегшення — лише відчуття, що світ навколо продовжує рухатися, а вона залишилася одна у власному болю. Наї здавалося, що кожна людина, яку вона бачила по дорозі, спостерігає за нею, засуджує її. Вона хотіла сховатися, зробити себе невидимою, але ніяких сховищ не було. Кожен крок наближав її до дому, але водночас відчуття приниження не відпускало.
“Навіщо я народилася такою? Чому все завжди обертається проти мене?” — думала Ная, ковзаючи поглядом по знайомих будинках і деревах, що стрімко мчали повз. 

Лише після душу Ная змогла трохи заспокоїтись. Вода змила запах соєвого молока, холод і втому, але не змогла стерти сором і важкість у серці. Вона впала на своє ліжко, обхопивши подушку, і намагалася зрозуміти: чому саме вона? Чому з нею завжди трапляється саме так?
— Ная?! — пролунало голосно й водночас турботливо. Мама зайшла в кімнату. — Я знаю, що ти вдома.
Ная різко підняла голову, сіла на край ліжка, стискаючи руками простирадло, намагаючись зібрати думки. Серце ще калатало від сьогоднішнього болю.
— Наю, як це розуміти? Ти прогуляла школу? Мені вчителька подзвонила і сказала, що ти зникла після першого уроку, — мама дивилася суворо, очі світліли від занепокоєння.
— Мамо… — тихо промовила Ная, очі опущені. — У школі…
— Мене не хвилює, що у тебе сталося. — Слова лунали холодно, твердо, без тіні жалю. — Немає жодної причини, щоб прогулювати школу.
Ная різко підхопилася, хотіла щось сказати, але слова губилися в горлі, а замість цього ледь не крикнула:
— Мамо, ти не розумієш, у школі…
— Хороші дівчата не кричать, — тихо, строго і впевнено сказала мама. — І не прогулюють школу. Хороші дівчата завжди вчаться і роблять все правильно. Зрозуміла мене?
Ная опустила очі і глибоко видихнула, відчуваючи, як знову стискається її серце, але приймає правила цього світу, навіть якщо він жорстокий.
— Так… — тихо промовила вона, майже без голосу, але зі зусиллям стримуючи сльози.
— От і молодець. — Мама кивнула, трохи пом’якшивши тон. — Але раз вже так сталось, то збирайся, підеш зі мною до магазину.

Доки мама обирала продукти, старанно складаючи їх у тележку, Ная тихо відхилилася в сторону і зайшла до канцелярського відділу. Тут було тихо, лише легкий запах свіжого паперу і фарби від нових зошитів. Вона пройшла між рядами, обережно торкаючись блокнотів, ніби кожен із них міг дати їй захист або розраду.
Її погляд зупинився на одному блокноті. Темно-зелена обкладинка з твердого картону відразу виділялася серед інших. На ній ніжно намальовані рожеві півонії, що майже світилися теплом і спокоєм. Вона обережно взяла його в руки, відчула текстуру обкладинки — міцну, але приємну на дотик. Листки всередині були чистими, запрошуючи перші слова. Ная розкрила блокнот, провела пальцем по порожніх сторінках і майже посміхнулася. “Тут ніхто не сміятиметься, ніхто не кричатиме на мене… Тут я зможу бути сама собою”, — подумала вона.
Мама звала її кілька разів, але Ная не відповідала. Вона відчувала, що ніхто більше не чує її — ні мама, ні однокласники, ні вчителі. Дівчата сміялися, коли могли, вчителі робили вигляд, що все нормально, а мама думала лише про правила та обов’язки. Тому Ная вирішила: цей блокнот стане її маленьким світом, де вона зможе записувати свої думки, переживання, сум і надії. Вона поклала його до інших покупок, відчула легкий спокій у грудях і тихо промовила самій собі:
“Тепер у мене буде місце, де я можу бути чесною з собою…” 

Вдома Ная допомогла мамі розкладати продукти по кухні, акуратно викладаючи овочі, хліб і молочні вироби. Після цього вони разом почали готувати вечерю: мама різала овочі, Ная акуратно мішала інгредієнти в мисці. Запах смаженого масла і свіжих трав наповнював кухню, і на мить Ная відчула тепло і спокій.
Мама обережно запитала:
— Наю, я помітила, що сьогодні ти купила собі блокнот. Навіщо він тобі?
Ная відчула, як щось стискає горло. Вона не хотіла розповідати про школу, про те, як дівчата знущалися, і про свій біль, який ніхто не помічав. Замість цього вона тихо промовила:
— Це… просто для записів. Таких, щоб не забувати речі, — трохи запнувшись, підняла очі на маму і швидко перевела погляд на миску з овочами.
Мама кивнула, трохи здивовано, але не стала наполягати.
— Добре, — сказала вона м’яко, повертаючись до ножа та різання овочів.
Ная видихнула, відчула легке полегшення. Мама не хотіла знати правду про її день, ніхто не бачив сліз і страху. Блокнот лежав перед нею, обіцяючи маленький прихисток, де можна було бути чесною тільки з собою.

За вечерею мама довго говорила про «хороших дівчат», про те, як важливо бути слухняною та чемною, але Ная слухала лише частково, її думки вже кружляли навколо блокнота. Після вечері Ная нарешті пішла до своєї кімнати. Вона тихо зачинила двері за собою, відчувши, як тиша кімнати огортає її. Кімната пахла свіжим прасуванням, трохи тьмяним ароматом книжок і трав’яного чаю, який мама часто залишала на столі.
Ная сіла за свій стіл, серце калатало сильніше, руки трохи тремтіли. Вона ввімкнула маленьку лампу, і м’яке світло освітило її новенького щоденника. Темно-зелена обкладинка з рожевими півоніями сяяла у теплі лампи, ніби запрошуючи її писати.
Вона акуратно поклала блокнот перед собою, розкрила сторінки і провела пальцем по чистому аркуші. Ці порожні сторінки були її новим світом — тут ніхто не сміятиметься, тут ніхто не ображатиме її, і вона могла бути чесною тільки з собою. Ная глибоко вдихнула, відчуваючи, як трохи розслабляються плечі, і нарешті дозволила собі трохи надії. Легкий трепет пробіг по руках: тут почнеться її маленька магія, її власний простір, де вона зможе висловити все, що болить у серці. Вона взяла ручку в руки, зупинилася на мить, і перші слова почали народжуватися на сторінках: