Глава 1

Будильник продзвенів рівно о 7:00. М’який, але настирливий дзвінок розрізав тишу кімнати. Ная ворухнулася у ліжку, ліниво потяглася, відчуваючи, як пружна ковдра обіймає її плечі. Очі були ще важкі від сну, повіки злиплися, а повітря пахло ранком — трошки свіжо, трошки тепло від сонця, що пробивалося крізь щілину штори. Вона потерла очі, намагаючись розігнати залишки сну. Дзеркальне відображення у вікні ледь вловлювало її силует: волосся злегка скуйовджене.
— Ная! Ти вже встала? — донісся голос мами з-за дверей — Хороші дівчата не спізнюються, пам'ятаєш?
Ная скосила очі на двері, відчуваючи звичне тепло, що йшло від голосу мами, але водночас щось тягнуло вниз у грудях.
— Так, мамо! — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав впевнено, хоч у серці крутилися важкі думки.
— Чудово, тоді приводь себе до ладу і сніданок вже чекає на столі.
Ная зітхнула. Її плечі трохи опустилися, коли вона встала з ліжка. Повітря у кімнаті пахло змішаними ароматами: зранку ще відчувався запах її улюбленого м’ятного гелю для душу та легкої олії для волосся, що мама часом натирала на ніч.
Вона крокувала до ванної, ковзаючи ногами по холодній підлозі, відчуваючи контраст між теплом ковдри та прохолодою плитки. У ванній дзеркало відбивало її відображення, змушуючи відчути власну вразливість: очі трохи припухлі від сну, губи злегка стиснуті. Ная включила кран, вода шуміла, стікала у раковину. Вона намочила щітку, видавила зубну пасту, і тихо, механічно почала чистити зуби, щоб зосередитися на одній рутинній дії. Думки ж у цей час вільно літали в голові:
“Ненавиджу школу… Знову ті дівчата будуть діставати мене. Знову ті шепоти, сміхи, штовхання… Чому вони ніколи не лишають мене у спокої?”
Її серце трохи стискалося від передчуття. Ранок здався таким красивим і спокійним, а одночасно таким чужим, коли у думках кружляли шкільні коридори, де вона почувалася непомітною і вразливою.
Ная промила обличчя холодною водою. Краплі стікали по скронях, змішувалися з теплом щік, і на мить їй здалося, що холод трохи відганяє страх. Вона витерла обличчя рушником, розчесала та заколола волосся, легенько покрутила його пальцями, намагаючись відчути контроль хоча б над власним відображенням у дзеркалі. “Сьогодні я просто хочу залишитися непомітною'' 

Коли Ная зайшла на кухню, мама якраз наливала сік у прозорі склянки. Сонячне світло з ранкового вікна грало на бульбашках соку, і здавалось, що все навколо таке гарне і спокійне… але тільки не для Наї.
— Сідай снідати, — промовила мама, усмішка на обличчі була впевненою і теплою, — хорошим дівчаткам треба правильно харчуватись і доглядати за собою.
— Так, мамо… — шепотіла вона, майже без голосу, ніби боялася, що її почують.
Вона сіла, взяла виделку і почала водити нею по тарілці, але їсти не хотіла. Кожен шматок здався важким і непотрібним. Вона відчувала, як сум і страх стискають груди, як холодок тремтіння пробігає по спині — передчуття чергового дня у школі, де сміх і шепіт будуть спрямовані тільки на неї.
Мама підійшла до неї, поклала руки на спину, поправила її поставу і злегка підняла підборіддя:
— Вирівняйся.
Ная глибоко видихнула, відчуваючи легке полегшення, але і водночас тяжкість всередині.
— Мамо, я хотіла… — почала вона, трохи нахилившись вперед, намагаючись зібрати сміливість.
— Ну-ну-ну, — перебила мама, ніжно, але твердо, — хороші дівчатка не скаржаться та говорять упевнено.
— Так, мамо, — тихо повторила Ная, ще раз відчуваючи, як її голос тонко зникає серед посмішки матері та запаху сніданку.

Ная підійшла до кабінету, відчуваючи, як серце б’ється частіше від передчуття. Вона зупинилася на кілька секунд перед дверима, глибоко вдихнула, намагаючись зібрати всю сміливість у грудях, і повільно відчинила двері. Клас вибухнув звуками: стукіт каблуків, сміх та гучні розмови однокласників. Для Наї все це було як хвиля, що мчить назустріч, загрожуючи поглинути. Вона відчула, як ноги тремтять, і тіло немов стає легкою крихкістю, що робить її майже непомітною серед натовпу. Мов примара, вона пройшла повз гомінкий клас, відчуваючи, як погляди ковзають по ній. Кожен крок був обережний, ніби вона боялася зіштовхнутися з чимось неминучим.
Ная дісталась своєї задньої парти. Сіла тихо, обережно поклавши рюкзак поруч. Її плечі трохи нахилилися вперед, руки стискали край столу, щоб заспокоїти власне серце. Вона не сміла піднімати голову, не хотіла привертати увагу.
Навколо неї клас жив своїм життям: хтось сміявся над жартом, хтось шепотів у парі, хтось нахилявся над зошитом. А Ная відчувала себе так, ніби стоїть на іншій планеті, спостерігаючи за світом через тонке скло — близько, але недосяжно. 

Дві однокласниці підійшли до неї ззаду, як тіні, що повільно накривали її світ.
— Що, Ная, думала, ми тебе не помітимо? — пролунало зламано-глузливо. Одна з дівчат схопила її сумку і почала ритися у ній, перевертаючи все на підлогу.
Інша сіла на стіл навпроти, схрестила руки на грудях і з насмішкою глянула на Наю:
— Подивись, яка заколочка. Даси поносити?
Ная тихо покрутила головою і ледь чутно промовила:
— Ні, вибач… — вона поклала руки на коліна та опустила голову, намагаючись стати ще менше, зникнути у власній сором’язливості.
— О, подарунок мами? — прокоментувала та, що рилася у сумці. — А що тобі ще матуся купила?
Речі Наї вилітали на підлогу одна за одною: зошити, книжки, пенал… все змішалося, залишаючи хаос навколо. Запах свіжого паперу, обгортки від бутербродів і пластмасових ручок змішувався з різким ароматом фарби на підлозі, і їй здавалося, що серце зараз розірветься від сорому.
— О, дивись, мамуся склала тобі обід… — пролунало, коли вона викинула його у відкрите вікно, а сумку кинула на підлогу і злегка пнула, намагаючись хоч трохи відчути контроль.
— Не думай, що якщо народилась зі смазливою мордочкою, — вона схопила Наю за волосся, — то весь світ тебе буде любити.
Ная відчула, як мороз прокотився по спині, як руки почали тремтіти, а серце билося шалено швидко. Вона здавалася маленькою і крихкою, наче паперовий човник, що тремтить на хвилях. Продзвенів дзвоник. Дівчата, сміючись і шепочучи між собою, рушили до своїх парт, залишивши Наю саму серед розкиданих речей. Клас ненадовго занурився у тишу після дзвоника. Вчителька зайшла, подивилась на Наю і на розкидані речі, що ще лежали на підлозі.
— Що це? — запитала вона, дивлячись суворо, але з легкою здивованістю.
— Ой, вибачте… — Ная швидко встала, обережно схопила сумку і почала збирати зошити та книжки. Сльози тремтіли на віках, але вона міцно стискала їх, щоб ніхто не побачив. Кожен рух здавався їй важким, як камінь на серці. Урок пройшов у звичній метушні, і після його закінчення Ная тихо направилася в столову. Її кроки були обережними, ніби вона намагалась пройти крізь натовп непомітно. Дівчата, що викинули її обід раніше, сміялися неподалік, а вона відчувала, як розчарування і сум стискають серце.
В черзі вона намагалася не привертати увагу. Пакетик соєвого молока і маленький сендвіч в руках були її єдиною надією на обід. За жодним столом не було для неї місця — ніхто не запрошував, ніхто не дивився у її бік. Вона тихо пройшла повз столики, відчуваючи легкий запах їжі і шум голосів, що здавалися гучнішими за її власні думки. Знайшовши підвіконня у туалеті, Ная піднялася на нього, присіла, склавши ноги, і нарешті розкрила свій сендвіч. Там, високо над підлогою, вона відчула хоча б трохи спокою. Молоко ледве зігрівало руки, а сендвіч здавався надзвичайно смачним, хоча її апетит був невеликим. Вона обережно відкусила шматок, закривши очі, намагаючись хоча б на хвильку втекти від усього шумного, болючого світу навколо.