1

2001 рік.   

                                     1.

Марта прокинулася від різкого звуку, який звучав занадто близько. Мати знову кричала з кухні. Її голос був хриплим і загрозливим, неначе сама кімната стискалася від цього. «Ти знову не зробила це!» — слова, які стали для Марти буденними. Вона не поспішала вставати. Чому б і ні? Що зміниться, якщо вона підніме голову і відкриє очі?

Марта лежала в темряві. Кімната була тісною, обшарпаною і занедбаною. Старі стіни пофарбовані в неприємний жовтувато-сірий колір, який давно втратив будь-яку свіжість. Паперові шпалери на одному з куточків вже почали відшаровуватися від стіни, відкриваючи темний потрісканий пласт старого дерева. Замість вікна  була тільки вузька щілина між важкими шторами, через яку ледь-ледь просочувався сірий світлий промінь.

З її ліжка було видно старий комод з потертою поверхнею, на якому стояли кілька порцелянових статуеток, старі книги із загнутими краями сторінок і дзеркало з обідраною рамкою, яке, як завжди, не відображало нічого особливого. Дзеркало, у якому не було місця для змін, так само як і у всьому її житті.

Марта спробувала піднятися, але її тіло залишалося важким. Вона відчувала себе в безпечному місці. Ось тут, на цьому холодному ліжку, що стояло в кутку кімнати, вона хоча б могла бути собою. Але й тут їй не давали спокою.

Важка тканина штор перешкоджала сонячному світлу прорватися у кімнату, і тому день здавався безнадійно похмурим. Коли Марта підняла голову, вона побачила свій відбиток у дзеркалі — бліде обличчя, знову наполовину приховане в тіні. Її чорне волосся не мало вигляду, просто сіре й непомітне, а вираз обличчя був на межі байдужості й розчарування.

Вона повільно піднялася і підійшла до старого комода, що стояв біля стіни. На ньому був її зошит, потертий на краях, з помітними слідами ручки, але щоразу, коли вона відкривала його, це був її світ. Світ, в якому можна було забути про все. Вона брала ручку, і слова, наче поезія, викрадали у неї останній спокій. Це було єдине, що її тішило та давало снагу жити. 

«Тільки тут я справжня», — подумала вона, проводячи пальцями по сторінці, що була вже заповнена словами, які ніхто не читав.

Марта завжди писала те, що не могла сказати вголос. Важко було вірити, що колись хтось здогадається, як насправді виглядає її світ. Адже що ж могли зрозуміти інші, коли вони не бачили цієї кімнати — такої самотньої, забутої і занедбаної, як і вона сама?

Знову почувся крик матері з кухні, знову її грубість і незадоволення, що огортали увесь будинок. Але Марта вже не реагувала, вона просто закрила зошит, зробила кілька глибоких вдихів і, зібравши себе, пішла одягатися до школи.

Марта відкрила стару шафу — дверцята поскрипіли. Вибору одягу майже не було. Сіра кофта з витягнутими рукавами, джинси, що трохи коротші, ніж треба, і темна футболка — усе зношене, злегка затерте, але чисте. Вона завжди прала речі сама ввечері, вночі вішала на батарею, а вранці забирала ще трохи вогкі.

Сумка, важка і покручена, чекала біля дверей. Вона давно втратила форму — одне плече завжди боліло після того, як Марта тягла її цілими днями.

На кухню вона не пішла. Сніданку все одно не буде.

Мати лежала на дивані, закутана в ковдру, вже притихла. Марта швидко ковтнула трохи холодної води з-під крана й тихо зачинила за собою двері.

Надворі стояв вологий запах — ранковий туман ліг на старі подвір’я, обтулив дерева, вкрив тротуари й сірі паркани тонкою пеленою. Її будинок стояв осторонь від інших — у віддаленому районі міста, де вулиці були ще вимощені старими плитами, що тріщали під ногами.

Вона не поспішала. У вухах грала музика — стара пісня на потертому плеєрі, який тримався на похованих пальчикових батарейках майже весь день. Марта завжди слухала її по дорозі до школи. Це був її маленький ритуал.

Біля школи як завжди, шум, крики, голоси. Всі здавались усміхненими, легкими. Вона проходила повз них прозора, невидима, як тінь. Марта не мала багато друзів, лише одну — Христю, яка завжди чекала її біля  входу.

І цього разу Христя вже стояла, тримаючи в руках два пиріжки з маком, які купила по дорозі до школи. Вона завжди була поруч.

Школа, на диво, здавалася безпечнішою за дім. Тут були стіни, парти, дошка, запах крейди і… він. Орест Остапович. Учитель української мови й літератури.

Він завжди говорив з ними як з дорослими. Його заняття були мов вистави — жива мова, роздуми, тиша, яка народжувалася після влучних слів. І коли він іноді дивився в її бік — не як на ученицю, а як на людину — Марта ловила себе на тому, що дихає інакше.

— Я знала, що ти не їла, — сказала Христя, простягаючи пиріжок.

Марта взяла, не піднімаючи очей.

— Дякую, — прошепотіла.

— Усе ок? — Христя нахилилася трохи ближче, дивлячись уважно. — Ти сьогодні якась… ще більш тиха, ніж зазвичай.

Марта знизала плечима.

— Звичайна ніч.

— Мама знову?

Кивнула. Нічого більше не треба було говорити. Христя не питала зайвого. Вона мала той рідкісний талант — бути поруч, не вимагаючи нічого натомість.

Клас 10-Б був типовим: бляклі стіни, парти з вигравіруваними іменами, штори, які ніколи не відкривалися повністю. Але коли заходив Орест Остапович, кімната змінювалася. З його присутністю з’являлася повага, навіть тиша була тиха не з примусу, а від внутрішнього слухання.