Пролог

      Пролог

1992 рік.

— Не кажи мамі, — наказав Олег, ховаючи свою руку під куртку так, щоб вона не побачила порізів на шкірі.

Марта не відповіла. Вона вміла мовчала, коли не треба було говорити. Її погляд прикипів до нього, на те, як він стискав кулаки, як хмурився, як вимушено посміхався, хоча це була не посмішка, а щось більше схоже на тріщину в проваллі. Він виглядав так, як виглядають люди, яких розриває біль.

Олег був у джинсовій куртці, чорній, з маленькими білими плямами на ліктях, з пораненими руками, що не встигли загоїтись й залишалися червоними слідами на шкірі. Зі смужок на його пальцях видно було, що він палить. З його волосся стікали краплі дощу, запах тютюну і чогось різкого, змішувався із запахом повітря.

У кімнаті нависла тиша, яку проривали лише звуки грози за вікном. Вікно тремтіло від її сили, і не було чутно нічого, крім того, як десь за горою гримить чергова блискавка. 

— Якщо хтось питатиме, — він зробив паузу, поглянув на неї одним, дуже коротким поглядом, — скажи, що я просто пішов гуляти.

Марта не питала куди. Вона знала, що він не буде відповідати. Вона відчувала, як його голос болить у її грудях, і серце затихало від того, що вони більше не могли один одному нічого сказати.

Він подивився ще раз, на мить навіть посміхнувся, схопив свій рюкзак, і, не чекаючи,  вибіг з дому в темряву.

Через два дні мати била посуд. Це було її перше кидання відчаю після того, як Олег залишив їх. Вона скинула кілька тарілок. Одна розлетілася на дрібні частини, інша — залишила велику червону пляму на підлозі. Мати кричала, що він зіпсував їй життя, що вона його більше не побачить.

Марта стояла в коридорі. Вона не сказала нічого. Тільки мовчки стояла і спостерігала, як ця жінка перетворилася на монстра, що витоптував усі її спогади про те, як вони колись були сім’єю. Вона відчувала, що її серце вже не вміщує всіх цих емоцій, цього болю, цієї зневіри.