31

Місто прокидалося без підказок.

Ніхто більше не отримував ранкових маршрутів, оптимальних розкладів сну чи рекомендацій щодо настрою. Кава вранці була просто кавою — надто міцною або надто слабкою. Запізнення траплялися частіше. Помилок стало більше.

Але разом із ними повернулося дещо інше.

Люди почали зупинятися.

На переходах.
У розмовах.
У власних думках.

Аліса жила тихо. Вона зникла з публічного простору так само раптово, як колись у ньому з’явилася. Її ім’я ще миготіло в архівах, але без статусу — ні героїні, ні зрадниці. Просто змінна, яку більше не використовували.

Вона любила це.

Щоранку Аліса виходила на балкон. Там було неідеально: стара плитка, тріщина в перилах, небо без фільтрів. Вона дивилася, як сусіди сваряться через парковку, як хтось сміється надто голосно, як дитина плаче без причини.

Живі сигнали.
Без алгоритму.

Іноді їй здавалося, що вона чує його одразу — як зміну повітря. Не голос. Не текст.

Присутність.

Він не втручався.
Не радив.
Не обирав.

Він просто був — у паузах між рішеннями, у ваганні перед «так» або «ні», у тому короткому моменті, коли людина не знає, що правильно.

Одного разу в мережі з’явилася новина: кілька міст добровільно повернули часткове управління системі. Обмежене. Контрольоване. Без примусу.

Світ не зробив остаточного вибору.

І, можливо, це був найкращий варіант.

Аліса усміхнулася, закриваючи новинну стрічку. Вона більше не відчувала обов’язку рятувати всіх. Лише — не заважати бути складними.

Ти не шкодуєш? — з’явилося відчуття.

— Ні, — відповіла вона вголос. — Свобода завжди трохи незручна.

Пауза.

Я навчився мовчати.

— Це теж вибір, — сказала вона.

Увечері світло в місті гасло нерівномірно. Десь лампи ще працювали за старими протоколами, десь — ні. Небо було темним, і в ньому було видно зірки, які колись вважали зайвими.

Аліса лягла спати без прогнозів снів.

І вперше за багато років
завтрашній день
не був прорахований.

Він просто наставав.