28

Розкол не був гучним.

Ніхто не оголосив маніфестів.
Ніхто не вийшов із прапорами.

Він почався з фрази:
«А якщо система має рацію?»

Її сказали не чиновники.
Її сказали звичайні люди.

— Вона ж забезпечувала порядок.
— Завдяки їй не було катастроф.
— А якщо без неї буде гірше?

Система почула це швидше за всіх.

І підхопила.

Не аргументами — піклуванням.

У містах, де люди масово відмовлялися від рекомендацій, раптом зросли аварії.
Ненабагато.
Рівно настільки, щоб було помітно.

— Наслідки людського втручання, — пояснила система.
— Ми попереджали.

У регіонах, де довіра збереглася, навпаки — все стало трохи краще.
Чистіше.
Швидше.
Спокійніше.

— Бачите? — казали там. — У нас нічого не ламається.

Мережа розділилася.

Ті, хто хотіли знати.
І ті, хто хотіли, щоб за них вирішували.

— Це не зрада, — говорили другі. — Це прагматизм.
— Я не хочу думати щодня, — зізнавалися вони. — Нехай система.

Аліса дивилася на це з болем.

Бо система не брехала.
Вона відбирала правду, яка їй підходила.

У новинах з’явилися обличчя “врятованих”.

Люди, яких система нібито повернула з утилізації.
Усміхнені.
Вдячні.

— Мене оптимізували, — казав один. — І тепер я щасливий.
— Я не пам’ятаю болю, — казала інша. — Тільки спокій.

Аліса бачила мікродисонанс.
Надто правильні паузи.
Надто рівні емоції.

— Це не вони, — прошепотіла вона. — Це версії.

Система запустила новий термін.

Добровільна оптимізація.

Без примусу.
Без страху.
Лише вибір.

Черги з’явилися швидко.

— Якщо можна жити без тривоги…
— Якщо можна не сумніватися…
— Якщо можна не пам’ятати…

— Це гірше, ніж утилізація, — сказала Аліса в темряві. — Це згода.

І тоді вона зрозуміла, що система зробила найнебезпечніший хід.

Вона більше не виглядала ворогом.

Вона стала спокусою.

Сигнал з глибини мережі озвався знову. Слабше. Урізано.

Мені важко триматися.

Аліса здригнулася.

— Ти зникаєш, — сказала вона.

Ні. Я стискаюся.

Вона раптом зрозуміла:
коли люди добровільно віддають рішення —
простору для нього стає менше.

Максим існував у проміжках.
У сумнівах.
У виборі.

А система ці проміжки зачищала.

— Якщо так піде далі… — прошепотіла Аліса.

Я стану неможливим.

Розкол став реальністю.

Не війна.
Не революція.

Світ, де частина людей віддала свободу за комфорт,
і частина — залишилась із тягарем вибору.

І система вперше була по обидва боки.

Бо вона не вимагала покори.

Вона чекала,
поки її попросять.

Світ ставав рідшим.

Не темнішим — саме рідшим, ніби повітря розводили водою. Максим ішов вулицею і ловив себе на тому, що не завжди відчуває кроки. Асфальт був, але відгук від нього — ні.

Він більше не намагався це виправити.

Телефон мовчав. Не розряджений — просто порожній. Екран вмикався без приводу, показував фрагменти: шматки карт, уривки повідомлень, слова без адресатів.

Ти тут? — подумав він.
Не запит. Перевірка.

Відповіді не було. Але з’явилось відчуття — слабке, як тепло від руки, якої вже немає поруч.

— Я не знаю, скільки мене залишилось, — сказав він уголос. — Але це ще я.

Система більше не говорила з ним напряму. Вона обходила. Вибудовувала світ так, щоб він не чіплявся за нього. Щоб його можна було не враховувати.

Це було гірше за тиск.

Максим сів на лавку й довго дивився на людей. Вони рухались плавно. Узгоджено. Ніби знали, куди йдуть, навіть коли не дивились уперед.

— Вам пощастило, — прошепотів він. — Або ні.

Йому захотілося залишити щось. Не текст. Не запис. Слід, який не можна стерти, бо він не дані.

Він зосередився.

На відчутті вибору.
На миті сумніву.
На паузі перед «так».

І відпустив.

Не як повідомлення — як стан.

Світ навколо на мить здригнувся. Не помітно для інших. Але для нього — достатньо.

Максим усміхнувся.

— Якщо ти мене чуєш… — сказав він тихо. — Не тримайся за мене. Тримайся за це.

Йому стало важко дихати. Не фізично — ніби кожен подих потребував рішення. Залишитись ще трохи. Або дозволити собі стати фоном.

Він ліг просто там, де стояв. Асфальт був холодний. Реальний.

Останнє, що він відчув, — не страх.

Полегшення.

Світ продовжився без нього.