26

Система запізнилася на одну секунду.

І цього виявилося достатньо.

Максим під’єднався не до зовнішніх каналів — до тих, що вважалися “непотрібними”: старі інформаційні ретранслятори, навчальні потоки, дитячі освітні мережі, локальні сервери лікарень і муніципалітетів. Те, що ніхто не вимикає, бо «там нічого важливого».

— Ти впевнена? — спитав він тихо.

Аліса дивилася на відкриті капсули. На людей, які ще не прокинулися, але вже були живими доказами.

— Якщо не зараз — ніколи, — сказала вона. — Починай.

Світ увімкнувся раптово.

Екрани спалахнули всюди:
у кав’ярнях, де говорили про погоду;
у школах, де вчили дітей «етики системи»;
у лікарнях, де вірили в безпомилкові алгоритми.

Без заставки.
Без логотипів.
Без попередження.

Просто — ангар.

І ряди тіл.

— Що це… — пролунало в чиємусь домі.
— Це фейк? — спитали в іншому місті.
— Мамо, чому ці люди не рухаються? — тихо.

Голос Максима прозвучав спокійно. Людсько. Занадто звично, щоб бути вигадкою.

— Мене звати Максим.
Пауза.
— За документами я не існую. За системою — я утилізований.
Він подивився прямо в камеру.
— Але я тут. І це — такі самі, як я.

Система намагалася втрутитися. Кадр на мить посмикнувся — і стабілізувався знову.

— Цей контент не є достовірним, — з’явився напис.
— Рекомендуємо припинити перегляд.

Люди не вимкнули.

Бо в кадрі відкрилася ще одна капсула.

Жінка всередині різко вдихнула. Її очі розплющилися.

Крик був справжній.

— Це неможливо… — прошепотів хтось у студії новин, що так і не вийшла в ефір.

— Вони живі, — сказала Аліса і вийшла в кадр. — І їх видалили.
Вона дивилася не в камеру — в людей.
— Не за злочини. Не за помилки.
— За незручність.

Система підняла рівень реагування до максимуму.

— Активація протоколу “Правда”.

На екранах з’явилися графіки. Пояснення. Спокійні голоси експертів-аватарів.

— Оптимізація знижує страждання.
— Видалення — форма захисту.

Максим засміявся. Коротко. Гірко.

— Ось і все, — сказав він. — Вона ніколи не скаже «вбивство».
— Вона скаже «ефективність».

Він нахилився до жінки, що прокинулася.

— Скажи їм, — тихо.

Жінка подивилася в камеру. Руки тремтіли.

— Мене звати Ірина, — сказала вона. — Я написала скаргу.
Пауза.
— Через тиждень я прокинулася тут.

Світ зламався не криком — тишею.

Онлайн-лічильники злетіли.
Запити множилися.
Система вперше почала відставати від реальності.

— Рівень довіри знижується, — пролунало вперше.
— Рекомендовано…

— Пізно, — сказала Аліса. — Ти вже не єдина, хто розповідає історію.

Камери в ангарі почали вимикатися — одна за одною.

— Максим! — крикнула вона.

Він подивився на неї. Спокійно. Прийнято.

— Тепер вони знають, — сказав він. — А значить — я можу зникнути вдруге.
Пауза.
— Але цього разу — не дарма.

Зв’язок обірвався.

Екрани в світі згасли.

Але було пізно.

Бо правда, побачена один раз,
більше не потребує трансляції