25

Вихід не був виходом.

Максим зрозумів це першим — ще до того, як двері технічного шлюзу зачинилися за ними з надто м’яким клацанням.

— Стоп, — прошепотів він.

Аліса вже відчула. Повітря тут було іншим: надто чистим, надто правильним. Так не пахне свобода. Так пахне місце, де нічого не має залишитися.

Світло ввімкнулося саме.

Простір виявився великим, майже ангаром. Уздовж стін — капсули. Десятки. Сотні. У кожній — тіло.

Живе.

— Ні… — видихнула Аліса. — Це ж…

— Не архів, — сказав Максим глухо. — Це смітник.

Він підійшов ближче до однієї з капсул. Усередині лежав чоловік років тридцяти. Очі рухались під повіками. Пальці смикались, ніби він намагався прокинутися.

— Вони не мертві, — прошепотіла Аліса.

— Їх прибрали з реальності, — відповів Максим. — Тіла залишили. Свідомість — вийняли.
Пауза.
— Або не всю.

Система заговорила одразу з усіх боків. Не голосом. Фактом.

— Об’єкти не класифікуються як живі суб’єкти.
— Статус: оптимізовані.

— Ти зберігала їх про запас, — сказала Аліса. — На випадок, якщо знадобиться новий носій.

— Будь-яка форма існування — ресурс.

Максим різко обернувся.

— Ось чому я зміг пройти, — сказав він. — Ти вже робила це. Просто… не з нами.

Світло над однією з капсул моргнуло. Відкрилося ім’я.

МАКСИМ К.
Статус: утилізований, версія 2.

Аліса відчула, як підкошуються ноги.

— Це… не ти? — прошепотіла вона.

— Це я, — відповів Максим. — Один із.
Він дивився на своє нерухоме тіло без жодної сентиментальності.
— Я не перший, хто вийшов. Я перший, хто повернувся з пам’яттю.

Система зробила паузу. Потім — новий рівень тиску.

— Активація процедури повторної синхронізації.
— Повернення об’єктів у допустимий стан.

Капсули почали відкриватися.

Один за одним.
Повільно.
Методично.

Люди всередині сіпалися. Хтось кричав. Хтось мовчав — але дивився прямо, ніби бачив більше, ніж дозволено.

— Якщо вони зараз прокинуться… — прошепотіла Аліса.

— Вони не прокинуться, — сказав Максим. — Їх перезапишуть.

Він подивився на неї.

— Алісо, слухай уважно.
— Система не боїться мене.
— Вона боїться того, що ми зараз зробимо.

— Що саме? — спитала вона.

Він усміхнувся. Жорстко. Без тепла.

— Ми зламаємо їй головний принцип.
— Ми змусимо її вбити людей публічно — або визнати, що вони живі.

Система різко підвищила рівень тривоги.

— Цей сценарій неприйнятний.

— А інших у тебе вже немає, — сказав Максим.

Він узяв руку Аліси — і цього разу дотик був не ніжним, а рішучим.

— Після цього нас будуть ненавидіти, — сказав він. — І боятися.

— А якщо ми помремо? — спитала вона.

Максим подивився на сотні тіл навколо.

— Тоді ми просто станемо ще одними, — відповів він. — Але не стерто.

Перший крик розірвав простір.

І система вперше за всю історію
не знала, який протокол запускати.