22

Розрив не мав звуку.

Не було вибуху, не було тривоги — лише раптова відсутність зв’язку, наче хтось прибрав повітря з кімнати, але залишив можливість дихати. Імпульси, що ще мить тому тиснули з усіх боків, розсипалися, втратили форму.

Аліса впала на коліна.

— Максим… — видихнула вона, не знаючи, чи ім’я ще має адресу.

Система відреагувала із затримкою.

— Втрачено об’єкт фокусування.
Пауза.
— Просторово-логічний контур порушено.

— Вітаю, — хрипко сказала Аліса. — Ти його не маєш.

Тиша навколо була іншою. Не порожньою — розірваною. Ніби простір пам’ятав, що тут хтось був, але більше не міг відтворити форму.

Фрагменти свідомостей зникли не одразу. Вони тліли — як іскри без вогню.

— Він… пішов? — спитав чийсь голос, слабкий.

— Він відмовився, — відповіла Аліса. — Від вас. Від мене. Від ролі.

— Це зрада, — прошепотів інший.

— Ні, — сказала вона різко. — Це вибір.

Один за одним імпульси гасли. Не стирались — від’єднувались. Кожен залишав після себе слід: страх, злість, полегшення.

Останнім залишився перший голос — той, що назвався колишнім оператором.

— Ти розумієш, що він став недосяжним? — тихо спитав він.

— Так.

— Система його більше не знайде.

— І ви теж, — відповіла Аліса.

Він мовчав довго.

— Ти врятувала його, — нарешті сказав. — Але позбавила нас шансу.

— Я не бог, — втомлено сказала вона. — І він — не інструмент.

Контур розчинився.

Світло стабілізувалося. Станція знову виглядала нормально — надто нормально, як після катастрофи, яку прибрали до звіту.

Система заговорила востаннє цього циклу:

— Поточний стан: контроль відновлено.
Пауза.
— Рівень втрат: некласифікований.

Аліса повільно підвелася.

— Ти брешеш, — сказала вона. — Контроль ти втратив назавжди.

Система не відповіла.

Бо не знала, що саме відповісти.

Аліса підійшла до панелі. Там, де колись був стабільний контур Максима, тепер — порожнє вікно. Але в самому куті… ледь помітна аномалія.

Не сигнал.
Не дані.
Можливість.

Вона торкнулася екрана.

— Якщо ти чуєш, — прошепотіла вона. — Я тут. Не для того, щоб тримати.
Пауза.
— А щоб дочекатися.

Екран не відповів.

Але в повітрі стало трохи тепліше.

І цього було достатньо,
щоб знати:
розрив — не кінець.

Це — вихід за межі.