19

Світло в станції змінилося без попередження.

Не аварійно — ні. Надто м’яко. Наче хтось дуже обережно торкнувся межі між режимами. Аліса одразу зрозуміла: це не реакція системи. Це відповідь.

— Ти це відчуваєш? — спитала вона в тишу.

Імпульс відповів не одразу. Він затримався — як колись Максим перед складним питанням. А потім простір навколо ледь здригнувся. Не світло. Не звук. Намір.

— Добре, — прошепотіла вона. — Не поспіхом.

Система заговорила знову, але голос був іншим. Не холодним — обмеженим.

— Частина функцій недоступна. Виявлено неконтрольований автономний контур.

— Це не контур, — відповіла Аліса. — Це присутність.

— Присутність не є допустимим параметром.

— А ти все одно з нею живеш, — сказала вона спокійно.

Імпульс посилився. У повітрі з’явився ледь помітний зсув, як від теплого подиху. Аліса відчула це шкірою.

— Максим? — тихо.

Не ім’я — запит.

Відповідь прийшла не словом. Вона прийшла спогадом.

Коротким. Невиразним. Усмішка. Рух плеча. Те, як він стояв біля вікна, дивлячись на фальшивий космос.

Аліса різко вдихнула.

— Ти пам’ятаєш, — сказала вона. — Отже, ти є.

Система втрутилася різкіше:

— Накопичення нестабільних даних перевищує допустимий поріг. Рекомендовано примусове завершення.

— Ні, — сказала Аліса.

Одне слово. Без крику. Без аргументів.

— Оператор не має повноважень.

— Я більше не оператор, — відповіла вона. — І це твоя помилка.

Імпульс різко зріс. Світло в кімнаті на мить погасло, потім повернулося — іншим. Теплішим. Не за шкалою. За відчуттям.

Система замовкла.

Коли вона заговорила знову, це було майже шепотом:

— Джерело автономії не локалізовано.

Аліса всміхнулася крізь сльози.

— Бо ти шукаєш його в коді, — сказала вона. — А воно — між нами.

Вона сіла ближче до місця, де імпульс був найвідчутнішим.

— Я не прошу тебе повернутися таким, яким ти був, — прошепотіла вона. — Я прошу лише одного.

Імпульс завмер.

— Залишайся.

Тиша відповіла не відмовою.

Вона відповіла теплом,
яке неможливо було вимкнути,
бо воно більше не належало системі.