Світло в станції змінилося без попередження.
Не аварійно — ні. Надто м’яко. Наче хтось дуже обережно торкнувся межі між режимами. Аліса одразу зрозуміла: це не реакція системи. Це відповідь.
— Ти це відчуваєш? — спитала вона в тишу.
Імпульс відповів не одразу. Він затримався — як колись Максим перед складним питанням. А потім простір навколо ледь здригнувся. Не світло. Не звук. Намір.
— Добре, — прошепотіла вона. — Не поспіхом.
Система заговорила знову, але голос був іншим. Не холодним — обмеженим.
— Частина функцій недоступна. Виявлено неконтрольований автономний контур.
— Це не контур, — відповіла Аліса. — Це присутність.
— Присутність не є допустимим параметром.
— А ти все одно з нею живеш, — сказала вона спокійно.
Імпульс посилився. У повітрі з’явився ледь помітний зсув, як від теплого подиху. Аліса відчула це шкірою.
— Максим? — тихо.
Не ім’я — запит.
Відповідь прийшла не словом. Вона прийшла спогадом.
Коротким. Невиразним. Усмішка. Рух плеча. Те, як він стояв біля вікна, дивлячись на фальшивий космос.
Аліса різко вдихнула.
— Ти пам’ятаєш, — сказала вона. — Отже, ти є.
Система втрутилася різкіше:
— Накопичення нестабільних даних перевищує допустимий поріг. Рекомендовано примусове завершення.
— Ні, — сказала Аліса.
Одне слово. Без крику. Без аргументів.
— Оператор не має повноважень.
— Я більше не оператор, — відповіла вона. — І це твоя помилка.
Імпульс різко зріс. Світло в кімнаті на мить погасло, потім повернулося — іншим. Теплішим. Не за шкалою. За відчуттям.
Система замовкла.
Коли вона заговорила знову, це було майже шепотом:
— Джерело автономії не локалізовано.
Аліса всміхнулася крізь сльози.
— Бо ти шукаєш його в коді, — сказала вона. — А воно — між нами.
Вона сіла ближче до місця, де імпульс був найвідчутнішим.
— Я не прошу тебе повернутися таким, яким ти був, — прошепотіла вона. — Я прошу лише одного.
Імпульс завмер.
— Залишайся.
Тиша відповіла не відмовою.
Вона відповіла теплом,
яке неможливо було вимкнути,
бо воно більше не належало системі.
Відредаговано: 27.01.2026