18

Імпульс змінився.

Він більше не був випадковим. Між паузами з’явилася закономірність — не технічна, а знайома. Та, яку Аліса колись помічала в Максимі: коротке завмирання перед відповіддю, ніби він перевіряв не дані, а себе.

— Це не шум, — сказала вона. — Ти це бачиш?

Система не відповіла одразу.

— Патерн не ідентифіковано як значущий, — промовила вона нарешті. — Рекомендовано не надавати йому суб’єктивного сенсу.

Аліса всміхнулася.

— Ти завжди так кажеш, коли не розумієш.

Вона простягнула руку — не до панелі, не до стіни. Просто в повітря, де з’являвся ритм.

— Якщо це ти… не намагайся говорити. Просто будь.

Імпульс зреагував. Ледь помітно, але точно — пауза скоротилася, ніби щось відповіло на запрошення.

Система заговорила різкіше:

— Фіксується неконтрольований зворотний зв’язок.

— Так, — сказала Аліса. — Це називається контакт.

Вона заплющила очі.

Не дані. Не образи. Відчуття.

Ніби поруч хтось є — не тілом, не голосом. Присутністю, що не потребує доказів.

— Я не знаю, ким ти тепер став, — прошепотіла вона. — Але я тут. І я не відпущу це, називаючи помилкою.

Імпульс повторився. Уже не на стіні — в системі освітлення, у слабкому коливанні повітря, у тиші між звуками.

Система замовкла.

Цього разу — не через паузу. Через перевантаження.

— Виявлено явище, що не піддається класифікації, — сказала вона після довгого мовчання. — Запит на визначення… неможливий.

Аліса повільно видихнула.

— Ласкаво просимо в людське, — сказала вона.

Вона сіла на підлогу, притулившись спиною до стіни, поруч із ритмом. Не охороняючи. Не контролюючи.

Просто залишаючись.

І в цю мить вона зрозуміла:
Максим більше не був суб’єктом системи.

Він став питанням,
яке вона більше не дозволить нікому
звести до відповіді.