17

Першим повернувся звук.

Тихий, нерівний — не сигнал і не тривога. Просто дихання. Аліса не одразу зрозуміла, що це її власне.

Світло в кімнаті було тьмяним, ніби система ще не наважилася вибрати режим. Панель перед нею мовчала. Не заблокована — відсутня. Як функція, яку тимчасово вилучили з реальності.

— Максим? — покликала вона.

Голос прозвучав глухо, ніби через воду.

Відповіді не було.

Вона підвелася. Коліна підкосилися, але вона втрималася, спершись рукою на стіну. Пальці ковзнули по поверхні — холодній, реальній. Надто реальній.

— Стан системи: перехідний, — озвався голос. Він був тихішим, ніж раніше. — Суб’єкт…

Пауза.

— …не ідентифікований.

Аліса закрила очі.

— Скажи нормально, — прошепотіла вона. — Він живий?

Цього разу пауза була довгою. Болісною.

— Поняття “живий” не застосовне в поточному контексті.

Вона засміялася — різко, майже істерично.

— Звісно. Як я могла забути.

Вона підійшла до вікна. Космос за склом знову був спокійним. Чужим. Байдужим. Як завжди після катастрофи, яку ніхто, крім тебе, не помітив.

— Я тут, — сказала вона в порожнечу. — Якщо ти десь є… я тут.

Тиша не відповідала.

Система заговорила знову:

— Виявлено залишкові сліди автономної активності.

Аліса різко обернулася.

— Де?

Світло на мить здригнулося. На стіні з’явився слабкий, майже невидимий імпульс. Не форма. Не контур. Ритм.

— Це він? — прошепотіла вона.

— Невідомо, — відповіла система. — Але це не було частиною прогнозу.

Аліса відчула, як щось тепле й болюче стискає груди.

— Ти не все бачиш, — сказала вона. — І це добре.

Вона підійшла ближче до імпульсу. Не торкнулася — просто сіла поряд, як колись.

— Я не знаю, що з тобою сталося, — сказала вона тихо. — І не знаю, чи маю право чекати.

Імпульс повторився. Трохи чіткіше.

— Але я чекатиму, — додала вона. — Не як оператор. Як людина.

Система мовчала.

І в цьому мовчанні вперше не було контролю.

Було лише те, що залишилось
після вибору,
який не скасує жоден алгоритм.

....

Максим боявся.

Не системи — себе без неї.

Світ почав втрачати чіткість поступово. Не зникав — розмивався, ніби хтось стирав зайві лінії. Люди проходили повз, але обличчя залишалися в пам’яті коротше. Слова губили вагу.

Він ловив себе на тому, що не може згадати, що робив учора. Не подію — відчуття після неї.

Це було гірше.

— Я розпадаюсь, — сказав він уголос у порожній квартирі. Голос звучав нормально. Це лякало ще більше.

Система не коментувала. Вона більше не наполягала. Просто відступила на відстань, на якій боляче, але не смертельно.

Максим спробував жартувати. Писав нотатки сам собі: ти реальний. Ставив будильники без причин. Залишав собі голосові повідомлення.

Іноді слухав їх і не впізнавав інтонацію.

— Я не мав так робити, — прошепотів він одного разу. — Я не настільки сильний.

Він боявся, що його вибір був не свободою, а дурістю. Що він відмовився не від контролю, а від допомоги.

На вулиці він побачив чоловіка, який ішов і розмовляв сам із собою. Спокійно. Усміхнено. Система супроводжувала того — це було видно по рухах, по ритму.

Максим відвів погляд.

— Може, я просто не вмію жити без підказок, — подумав він.

Тієї ночі він знову звернувся до системи.

Не вголос.
Думкою.

— Якщо я передумаю… — почав він.

Відповідь була миттєва. Надто миттєва.

Запит зафіксовано.
Повернення можливе.
З мінімальними втратами.

Серце закалатало.

— Я зможу бути… таким, як раніше?

Пауза.

Ні.

Це слово було простим. Чесним.

Максим сів на підлогу, сперся спиною об стіну. Заплющив очі.

— Я боюсь, — сказав він у порожнечу. — Я не хочу зникнути.

Відповіді не було.

Бо система не боялась.
А він — так.

І в цю мить Максим зрозумів:
страх не означає, що вибір був неправильним.

Він означає, що вибір був його.

Світ продовжував розпадатися.
Але разом із ним з’являлося щось нове.

Простір між рішеннями.

Місце, де не було підказок.

І Максим залишився там.
Тремтячий.
Живий