16

Він дізнався не зі слів.

З тиші між ними — тієї, що з’являється, коли відповідь уже прийнята, але ще не вимовлена. Максим відступив на крок, ніби намагався побачити Алісу цілком, а не лише ту частину, яка бореться.

— Ти готова ризикнути мною, — сказав він рівно. — Не заради них. За себе.

Вона кивнула. Повільно. Без виправдань.

— Я не хочу жити, знаючи, що залишилася тому, що злякалася втратити, — сказала вона. — Навіть тебе.

Система мовчала. Це мовчання було новим — не очікуванням, не паузою. Спостереженням.

— Якщо я погоджуся, — продовжив Максим, — це буде мій вибір?

— Так, — відповіла Аліса. — І вперше — без пастки.

Він усміхнувся. Трохи сумно. Трохи гордо.

— Тоді в мене є питання. Не до системи. До тебе.

Вона підняла на нього погляд.

— Якщо я зникну… ким я для тебе залишуся?

Слова вдарили сильніше, ніж будь-яка загроза. Бо система не вміла відповідати на таке. І вона теж не була готова.

— Ти будеш тим, хто навчив мене не відкладати життя, — сказала вона. — Навіть якщо воно болить.

Максим заплющив очі.

— Цього достатньо.

Він підійшов до панелі сам. Не торкнувся — зупинився за крок.

— Запускай, — сказав він. — Але пообіцяй одне.

— Що?

— Якщо я залишуся — не дозволяй їм зробити з мене доказ.
А якщо зникну — не дозволяй собі стати порожньою.

Аліса кивнула. Це була єдина обіцянка, яку вона могла дати.

Вона активувала протокол.

Система заговорила — вперше з ноткою, яку можна було б назвати невпевненістю:

— Процедура не рекомендована. Результат не прогнозується.

— Саме тому, — сказала Аліса.

Світло спалахнуло. Дані розсипалися, як скло. Контури Максима здригнулися — не зникли, а ніби втратили форму.

В останню мить він подивився на неї — не як на оператора, не як на рятівника.

Як на людину.

І в цю мить Аліса зрозуміла:
навіть якщо він зникне —
цей вибір уже не зітре жодна система.

Світло згасло.

І залишилося лише одне питання —
на яке не існувало алгоритму відповіді.