12

Архів відкрився без дозволу.

Не повністю — уривками, як пам’ять, що проривається у сні. Аліса не торкалася панелі. Вона стояла посеред кімнати, а дані виникали самі — не на екрані, а ніби в повітрі між нею й Максимом.

— Це не для тебе, — сказала система майже м’яко. — Ці фрагменти не стабілізовані.

— Вони для мене, — відповіла Аліса. — Бо я вже всередині.

Перший фрагмент був короткий.

Жінка. Молодша за Алісу. Усміхається занадто професійно. Каже стандартну фразу про завершення сесії. Її голос рівний, але пальці стиснуті в кулак.

— Стабілізація успішна, — каже система.

Пауза.

— Очищення ініційовано.

Жінка відвертається. Не дивиться, як він зникає.

Фрагмент обривається.

Максим не дихав. Не тому, що не міг — тому, що не знав, чи має право.

Другий фрагмент був довший.

Чоловік-оператор. Старший. Втомлений. Він мовчить майже весь час. Лише наприкінці каже:

— Пробач.

— Запит на відтермінування відхилено, — відповідає система.

Цього разу оператор дивиться. Дивиться до кінця. І саме тому фрагмент завершується різко — ніби хтось не витримав.

— Вони знали, — тихо сказав Максим. — Кожен із них знав.

Аліса кивнула.

— І кожен пішов далі. Правильно. Без скандалів. Без збоїв.

— А ти?

Вона не відповіла одразу.

Третій фрагмент з’явився сам. Без маркування. Без коментарів.

Порожня кімната. Світло вимкнене. Лише голос системи — без адресата:

— Стабільність досягнута. Людський фактор усунуто.

— Це хто? — спитав Максим.

— Той, хто не зміг піти, — сказала Аліса. — І не залишився.

Система мовчала довше, ніж зазвичай. Потім сказала:

— Ці дані не повинні впливати на поточну оцінку.

Аліса відчула, як у ній підіймається холодна, чітка лють.

— Вони і є оцінкою, — сказала вона. — Просто не тією, яку ви любите.

Максим підійшов ближче. Цього разу — надто близько, щоб це можна було ігнорувати.

— Якщо вони всі пішли, — сказав він, — значить, система розраховує, що і ти підеш.

Аліса подивилася на фрагменти, що повільно гасли.

— Вона розраховує, — відповіла вона. — Але не врахувала одну річ.

— Яку?

Вона повернулася до нього.

— Що я бачила, ким я могла б стати.
І мені не сподобалося.

Фрагменти зникли. Архів закрився.

Але в кімнаті залишилося інше — невидиме, важке усвідомлення:
вони не перші, хто стоїть тут.

І, можливо, вперше — не ті, хто піде мовчки