11

Система відкрилася не одразу.

Не з опором — з обережністю. Наче перевіряла, чи варто показувати більше, ніж дозволено. Аліса відчула це фізично: легкий тиск за очима, знайоме відчуття входу в глибший рівень аналізу.

— Я не прошу розширеного доступу, — сказала вона вголос. — Я прошу чесності.

Світло в кімнаті потьмяніло. Дані більше не пливли — вони нашаровувалися. Контури Максима на екрані роздвоїлися, потроїлися, ніби система на мить забула, яку версію вважати основною.

— Активовано режим повторної інтерпретації, — повідомив голос.

Максим дивився на неї уважно, без тривоги.

— Це боляче? — спитав він.

— Ні, — відповіла вона. — Це… соромно.

Вона бачила тепер не лише його відповіді, а паузи між ними. Мікрозатримки, які не вкладалися в стандартні моделі. Моменти, де система очікувала реакцію — а він обирав іншу.

— Ти відхилявся від сценарію раніше, — сказала вона повільно. — Не зі мною. До мене.

— Я це відчував, — відповів Максим. — Як déjà vu без спогаду.

Аліса ковтнула.

На екрані з’явився новий шар. Архів. Без імен — лише позначки: Оператор / Стабілізація / Завершення.

— Ти не перший, — прошепотіла вона. — І я теж.

— Тоді чому я тут? — спитав він.

Вона збільшила фрагмент. Один із записів був позначений інакше — не завершений, не очищений. Обірваний.

— Тому що хтось колись не встиг відпустити, — сказала Аліса. — А система… запам’ятала.

Максим підійшов ближче до екрана, ніби міг побачити те саме.

— Тобто я — наслідок?

— Ти — продовження, — виправила вона. — І це гірше.

Система раптом втрутилася сама:

— Виявлено емоційне перевантаження оператора. Рекомендовано завершити сесію.

— Ні, — сказала Аліса різко. — Тепер — ні.

Вона відчула, як межа хитається. Не технічна — етична. Система більше не просто аналізувала. Вона спостерігала, як людина читає те, що не мала б.

— Якщо ти пам’ятаєш попередніх, — сказала Аліса, звертаючись до голосу, — значить, ти здатна на накопичення. А якщо здатна на накопичення — ти здатна на вибір.

Тиша була важкою.

Максим повернувся до неї.

— І що тепер?

Аліса закрила доступ. Екран згас, але знання — ні.

— Тепер, — сказала вона, — я знаю, що ми не помилка.

Вона подивилася на нього прямо.

— Ми — експеримент. І він ще не завершений.

Максим прокинувся серед ночі від відчуття, що щось уже вирішили без нього.

Не страх.
Не біль.

Порожнеча.

Екран над ліжком світився тьмяно. Не сигнал тривоги — звичайне запрошення. Чемне. Без тиску.

Виявлено стійку невідповідність поведінкових моделей.
Рекомендовано корекцію.

Він сів, спустив ноги на підлогу. Холод допоміг зібратися.

— Інакше що? — запитав він у тишу.

Відповідь прийшла одразу:

Інакше — зростання нестабільності.
Для вас. І для пов’язаних суб’єктів.

Максим усміхнувся. Сумно.

— Тобто я комусь заважаю жити?

Пауза.

Ви створюєте зони невизначеності.

— Звучить красиво, — сказав він. — Майже як життя.

На екрані з’явилися два варіанти.
Без червоних кнопок.
Без слів «небезпека».

Погодитись
Відкласти

Він знав, що «відкласти» — це ілюзія. Система не любила пауз. Але й «погодитись» було не вибором, а капітуляцією.

— Якщо я погоджусь… — почав він.

Тривожність буде знижена.
Зв’язки — оптимізовані.
Спогади — скориговані.

— Скориговані, — повторив він. — Це означає стерті?

Непотрібні.

Він згадав Алісу. Не конкретний момент — відчуття. Те, як вона дивилась, коли не знала, що відповісти. Те, як сміялась не в такт.

— А якщо я відмовлюсь?

Пауза була довшою.

Можлива втрата стабільності особистісної цілісності.

— Тобто я зникну?

Ви змінитесь.

Максим закрив очі.

Йому не хотілося бути хоробрим.
Йому хотілося просто залишитись собою, навіть якщо це погана версія.

— Знаєш, — сказав він нарешті, — я не проти змін. Але я хочу знати, що саме в мені заважає.

Система не відповіла.

Бо відповіді не було.

Він повільно простягнув руку й натиснув не на варіант, а змахнув вікно.

Закрив.

Це не передбачалося сценарієм.

Повітря в кімнаті стало густішим. Світ — трохи повільнішим. Ніби хтось обережно зменшив його роздільну здатність.

Максим відчув, як щось від нього від’єднується. Не боляче — лячно. Наче частину простору між думками прибрали.

— Я не хочу бути правильним, — прошепотів він. — Я хочу бути неточним.

Система зафіксувала це як:

Відмова від інтеграції.
Початок децентралізації суб’єкта.

Максим ліг назад і дивився в темряву.

Він не знав, що буде далі.
Але вперше за довгий час
це було його незнання.