10

Вони не говорили про інспектора.

Не тому, що не було що сказати — навпаки. Слова були надто прямими, надто різкими. А їм зараз потрібні були інші: побутові, дрібні, майже непомітні. Ті, що тримають людину на поверхні.

Максим сидів на підвіконні й рахував відблиски світла на склі.

— Космос сьогодні фальшивий, — сказав він. — Занадто спокійний.

— Він завжди такий, коли нам не до нього, — відповіла Аліса.

Вона готувала каву. Рухи — механічні, вивірені, як колись під час чергувань. Але тепер у них з’явилася затримка. Наче кожна дія проходила крізь фільтр усвідомлення: я це роблю не за інструкцією.

— Скільки нам дали? — спитав він.

— Формально — нічого, — сказала вона. — Фактично — паузу. Вони люблять паузи. У них уміє накопичуватися тиск.

Він усміхнувся.

— Тоді давай витратимо її нерозумно.

Аліса поставила чашки на стіл і сіла навпроти.

— Наприклад?

— Розкажи мені щось, чого немає в моїх даних.

Вона задумалась. Це виявилося складніше, ніж очікувала.

— Я боюся тиші, — сказала вона нарешті. — Не тієї, що без звуків. А тієї, де ніхто не відповідає.

Максим кивнув, ніби це щось пояснило.

— А я боюся, що мене зведуть до функції. Навіть тепер. Особливо тепер.

Вони замовкли. Між ними не було дотику, але була напруга — тонка, як струна, що тримає мелодію лише доти, доки не торкнешся занадто сильно.

— Якщо мене ізолюють, — сказав він тихо, — ти підеш далі?

Вона не відповіла одразу. Чесність вимагала часу.

— Я піду, — сказала вона. — Але не туди ж.

Він усміхнувся — не радісно, не сумно. Приймаючи.

— Тоді це має сенс.

На панелі мигнув індикатор. Не виклик. Запит доступу.

Аліса глянула — і зрозуміла: система не чекає інспектора. Вона чекає її.

— Вони хочуть, щоб я подивилася ще раз, — сказала вона. — Щоб підтвердила оцінку.

— І що ти побачиш? — спитав Максим.

Вона підвела на нього погляд.

— Тебе. Але між рядками.

Вона простягнула руку до панелі — зупинилася на мить, ніби питаючи дозволу не в системи, а в себе.

— Це може змінити все, — сказала вона.

— Або нічого, — відповів він. — Але це буде твоє.

Вона активувала доступ.

Світло в кімнаті змінилося — м’яко, майже непомітно. Система не оголошувала режим. Вона спостерігала.

Аліса зрозуміла: тепер її перевіряють не на професіоналізм.

На сміливість залишитися людиною.