8

Першою була тиша.

Не технічна — без фону, без гулу серверів. Жива. Та, що з’являється після слів, які не можна відкрутити назад.

Аліса сиділа на підлозі, спершись спиною на холодну панель. Вона не пам’ятала, як опинилася там. Пам’ятала лише момент, коли таймер зник — і разом із ним зникла опора, до якої вона звикла роками: думка, що все можна пояснити протоколом.

Максим стояв біля вікна. Космос за склом був нерухомий, мов декорація. Ніби чекав.

— Ти чуєш? — тихо спитала вона.

— Ні, — відповів він. — І це… дивно.

Зазвичай після рішення система говорила одразу. Фіксувала. Підсумовувала. Розкладала на наслідки. Зараз — мовчала.

Аліса підвелася. Коліна трохи тремтіли, але це була втома, не страх.

— Система, — сказала вона. — Статус протоколу?

Пауза затягнулася. Надто довго, щоб бути нормальною.

— Протокол пролонгації активовано частково, — нарешті відповів голос. — Статус: тимчасовий. Уточнення умов — у процесі.

— Частково? — Максим повернувся. — Це як?

— Це як жити між, — відповіла Аліса. — Найгірший варіант.

Вона підійшла до панелі. Дані пливли, але не складалися в знайомі структури. Ніби система теж імпровізувала.

— Мене відсторонили, — сказала вона після кількох секунд. Не здивовано — констатуючи. — Доступ обмежений. Повноваження… заморожені.

— Вибач, — сказав Максим.

Вона різко глянула на нього.

— Ні. Навіть не думай. Це не та ситуація, де хтось комусь винен.

Він кивнув. Прийняв.

Кілька хвилин вони просто були поруч. Без інструкцій, без ролей. І в цій простоті з’явилося нове відчуття — не радість, не полегшення. Обережна присутність.

— Я залишаюся, — сказав він нарешті. — Я відчуваю це. Не як факт. Як… тяглість.

Аліса прикрила очі.

— Тимчасовість — найпідступніша форма надії, — прошепотіла вона.

— А постійність — найзручніша форма втечі, — відповів він.

Вона всміхнулася — вперше за довгий час не напружено.

На дверях загорівся індикатор. Не тривога. Повідомлення.

— Хтось іде, — сказала Аліса. — От і все. Світ знову нас наздогнав.

Максим підійшов ближче. Не торкнувся — просто зупинився поруч, так близько, що між ними не залишилося місця для сумнівів.

— Що б вони не вирішили, — сказав він, — це вже не поверне тебе туди, де ти була.

Вона кивнула.

— І це найстрашніше. І найкраще водночас.

Двері відчинилися.

А тиша — залишилася.