Тоді

Тоді

Лампа над столом блимнула ще раз і нарешті згасла наполовину — залишивши кухню в жовтому напівсвітлі. Максим не рухався. Він чекав.

— Ти знову дивишся на мене так, ніби я маю щось зробити, — сказала Аліса. — А я не знаю що.

— Сказати правду, — відповів він.

— Я і кажу.

— Ні, — тихо заперечив Максим. — Ти кажеш безпечну версію.

Вона відвернулася до мийки, відкрутила воду. Шум був надто гучний, але зручний.

— Я втомилася, — сказала вона в раковину. — У мене новий проєкт. Купа відповідальності. Я не можу тягнути все одразу.

— Я — це «все»? — спитав він без образи. Саме це було найгірше.

Вона вимкнула воду.

— Ти хочеш, щоб я сказала, що боюся? — різко кинула вона. — Добре. Я боюся. Мене лякає, що з тобою я стаю… занадто.

Він усміхнувся криво.

— Занадто живою?

— Занадто вразливою, — виправила вона. — Я не можу собі цього дозволити.

— Хто тобі заборонив?

— Я, — відповіла Аліса.

Він підійшов ближче. Не торкнувся — зупинився на тій відстані, де завжди було складніше дихати.

— Послухай, — сказав Максим. — Я не прошу гарантій. Я прошу чесності. Якщо ти не хочеш бути зі мною — скажи. Я витримаю.

Вона мовчала.

Мовчання тягнулося, як занадто довгий вдих.

— От бачиш, — нарешті сказав він. — Ти не не хочеш. Ти просто тікаєш першою.

— Я не хочу, щоб ти був моїм якорем, — прошепотіла Аліса.

— А я не хочу бути твоїм виправданням, — відповів він.

Десь у сусідній квартирі хтось засміявся. Життя тривало без них.

— Я поїду на кілька тижнів, — сказала вона раптом. — Нам обом треба подумати.

— Ти вже все вирішила, — кивнув Максим. — Просто хочеш, щоб це виглядало м’якше.

Вона взяла сумку. Руки тремтіли.

— Я подзвоню.

— Не треба, — сказав він спокійно. — Краще будь чесною хоча б у цьому.

Вона зупинилася біля дверей.

Слова стояли в горлі. Справжні. Небезпечні.

Я тебе люблю.

Вона не сказала їх.

Двері зачинилися.

Тепер

— Ти так і не подзвонила, — сказав Максим.

Кухня тремтіла, наче погано закріплена декорація. Стіни пульсували світлом зі станції, яке просочувалося крізь минуле.

— Я не знала, що сказати, — відповіла Аліса.

— Тепер знаєш?

Вона подивилася на нього — і вперше за весь час не шукала безпечної відповіді.

— Так.

Таймер озвався різко.

03:02:11.

І система, ніби почувши це зізнання, знову здригнулася.

.........

Він пам’ятав ранок, у якому не було нічого важливого.

Саме це й робило його справжнім.

Кава втекла через край чашки, бо Максим задумався. Не про сенс життя — про дрібницю: чи писати Алісі першим, чи почекати. Він стояв на кухні, босоніж, наступив на холодну плитку й вилаявся пошепки, щоб не розбудити сусідів.

— Чудовий початок дня, — сказав сам собі.

Система тоді вже існувала. Вона підказувала маршрути, рахувала ризики, лагідно попереджала: сьогодні краще взяти парасолю. Максим користувався нею, як користуються ліфтом — без вдячності й без ненависті.

Вона була фоном.

Він любив речі, які не мали сенсу. Стару куртку з відірваним ґудзиком. Плейлист, де пісні йшли не за настроєм, а за випадковістю. Людей, які не знали, ким хочуть бути.

Особливо — Алісу.

Вона злилася, коли він запізнювався.
Він запізнювався часто.

— Ти міг попередити, — казала вона.
— Міг, — погоджувався він. — Але тоді б не було цього моменту.

Вона не любила цього аргументу. Але сміялася.

Того дня він ішов містом без навушників. Просто слухав — кроки, голоси, далекі сигнали транспорту. Система м’яко пропонувала змінити маршрут: на три хвилини швидше.

Максим не погодився.

Не з принципу.
Просто хотів пройтися довше.

Він тоді ще не знав, що саме це — відхилення, яке система запам’ятає.

На роботі було нудно. Хтось жартував про нове оновлення, хтось радів, що система тепер може передбачати емоційні зриви.

— Круто, — сказав Максим. — Тепер навіть зіпсувати собі день не вийде.

— Та ти просто боїшся, що вона дізнається, який ти насправді, — відповіли йому.

Він усміхнувся.
Бо не знав, який він насправді.

І це його влаштовувало.

Увечері він написав Алісі першим. Без причини.

Ти сьогодні справжня.

Вона відповіла не одразу.

Це як?

Не знаю, — чесно написав він. — Але мені подобається.

Він заснув пізно, без будильника, з відчуттям легкої невпорядкованості — ніби життя було кімнатою, де не все розкладено по полицях, але в цьому був сенс.

Система зафіксувала день як незначущий.

Помилилася.