Система

Система подала звук, якого Аліса раніше не чула.

Не сигнал. Не попередження. Швидше — нерішучий вдих.

Світло в кімнаті ледь помітно потемніло, ніби хтось крутив невидимий регулятор і не був упевнений, на якому рівні зупинитися.

— Це що зараз було? — Максим озирнувся. — Я знову помираю чи це щось новеньке?

Аліса вже стояла.

— Сядь, — сказала вона різкіше, ніж хотіла.

— О, — він підняв брови. — Командний тон. Значить, таки щось пішло не так.

Вона підійшла до панелі керування. Екран тремтів, рядки коду накладалися один на одного, наче текст хтось писав поверх старих слів, не стираючи попередні.

ПОМИЛКА СИНХРОНІЗАЦІЇ

РІВЕНЬ СТАБІЛЬНОСТІ: 87%

— Це не критично, — сказала Аліса швидко. Надто швидко. — Таке трапляється.

— Коли ти так кажеш, — Максим нахилив голову, — зазвичай це означає «готуйтеся до катастрофи».

Світло знову здригнулося.

І кімната зникла.

Не повністю — швидше, втратила чіткість. Білий колір розтікся, потік, наче фарба під водою. А потім запах.

Кава.

Стара, трохи гірка, з металевим присмаком.

Аліса різко вдихнула.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні-ні-ні…

Вона стояла не в кімнаті для діалогів.

Вона стояла на кухні.

Їхній кухні.

Тісній, з облупленим підвіконням і лампою, яка постійно блимала, якщо хтось вмикав чайник разом із мікрохвильовкою.

— Ти це бачиш? — спитав Максим.

Він теж був тут. Справжній. Надто справжній.

— Це не може бути флешбеком, — сказала Аліса, намагаючись говорити як фахівчиня. — Флешбеки не інтерактивні.

— Знаєш, — він оглянувся, торкнувся столу, — а от це дуже інтерактивно.

Стілець скрипнув під його вагою.

Час на мить завмер.

І пішов назад.

Тоді

Вона пам’ятала цей вечір до деталей, які ніколи не хотіла згадувати.

Максим стояв біля вікна, спершись плечем об раму. Куртка — та сама, потерта на ліктях. Вона колись сміялася з неї, казала, що він носить її довше, ніж деякі шлюби тривають.

— Ти знову мовчиш, — сказав він тоді. — Це вже починає лякати.

— Я думаю, — відповіла Аліса.

— Ти завжди думаєш, коли хочеш утекти.

Вона поставила чашку на стіл. Занадто різко. Кава хлюпнула на край.

— Я не тікаю.

— Тікаєш, — спокійно сказав Максим. — Просто красиво.

Вона тоді всміхнулася. Холодно. Захисно.

— Мені здається, — сказала вона, — що нам треба зробити паузу.

Він повільно повернувся.

— Пауза — це коли ти ще плануєш повернутися.

Тиша між ними була густою, майже фізичною.

— Я не знаю, чого хочу, — зізналася вона.

— А я знаю, — відповів він. — І саме тому мені страшно.

Зараз, стоячи тут знову, Аліса відчула, як стискається горло.

— Максиме, — сказала вона теперішньому. — Це не має відбуватися.

— Але відбувається, — відповів він. — Може, система вирішила, що ти так і не прожила цей момент.

Десь далеко клацнув таймер.

Не в кімнаті.

У її пам’яті.

І Аліса зрозуміла: цей збій покаже їм усе.

Навіть те, що вона ретельно сховала від самої себе.