Розділ 1. Білий шум

Кімната для діалогів була надто білою.

Аліса завжди казала, що це спеціально — білий колір не дає сховатися емоціям. У ньому немає кутів, де можна перечекати, немає тіней, у яких зручно мовчати. Білий — це чесно. Принаймні так їй пояснювали, коли вона підписувала контракт.

Вона сіла навпроти крісла для відтворення, поклала планшет на коліна і краєм ока глянула на таймер:

03:59:48.

Чотири години мінус дванадцять секунд. Завжди мінус дванадцять. Система запускалася неідеально, і цей дрібний дефект чомусь ніхто не поспішав виправляти. Алісі подобалося думати, що навіть у майбутньому є місце дрібним помилкам — вони роблять світ менш стерильним.

— Активую сесію, — сказала вона рівним, майже байдужим голосом.

Світло здригнулося. Не вимкнулося і не спалахнуло — саме здригнулося, ніби кімната на мить сумнівалася, чи варто робити те, що її просять.

Потім у кріслі хтось з’явився.

— Ти серйозно? — пролунало з усмішкою. — Це твоя робота тепер — викликати мертвих?

Аліса не зреагувала одразу.

Вона дивилася на нього і відчувала, як усередині повільно, акуратно, майже ввічливо ламається щось дуже старе й добре збудоване.

Максим сидів, закинувши ногу на ногу, так само недбало, як колись у їхній кухні. Волосся трохи коротше, ніж вона пам’ятала. Куртка — не та, що була на ньому востаннє. Значить, реконструкція взяла образ з іншого періоду його життя. Значить, система працює.

Це не означало, що вона до цього готова.

— Добрий день, — сказала Аліса, змусивши себе вдихнути. — Ви берете участь у програмі «Останній діалог». Ваш стан є тимчасовим. Тривалість сесії — до чотирьох годин.

Він примружився.

— Ти завжди так говориш? Навіть зі мною?

Вона ковтнула повітря.

— Особливо з вами.

Таймер тихо клацнув.

03:59:21.

І Аліса раптом усвідомила: цього разу чотири години — це не професійний ресурс.

Це все, що в них є.