Розділ 50. Парі

Офіс дрімав у післяобідній тиші. Ліза залишилась сама — Нікіта вийшов на зустріч із потенційним клієнтом, Вадим затримувався десь на монтажі. Вона розбирала документи в шафці біля столу Нікіти, шукаючи договір, коли почула, як заграв вхідний дзвінок на його ноутбуці.

Повідомлення з месенджера спливло на екран:

🟡 Вадим: “Ну що, виграв ти. Вона твоя. Я в боргу — пляшка віскі. Але з Златою все ще попереду 😉”

Ліза скам’яніла. Серце почало стукати як шалене. Вона машинально прочитала ще кілька попередніх повідомлень:

🟡 Вадим: “Я думав, вона важча ціль, але ти знову підтвердив свій скіл 🙌”

🟢 Нікіта: “Та не переживай. Ліза — просто виклик. Але приємний виклик 😉”

Її пальці тремтіли, як і губи. Ніби весь світ навколо звузився до цього екрана. Внутрішнє тепло, яке вона відчувала, перетворилось на крижану порожнечу

Вона повільно закрила ноутбук. Не могла дихати. Це було боляче. Принизливо. Вона — «виклик»? Гра? Пляшка віскі в якості ставки?

У цей момент зайшов Нікіта — усміхнений, спокійний.

— Привіт, ти щось шукала? — запитав він, ніби нічого не сталося.

Ліза мовчала, намагаючись не видати свій стан. Її серце калатало так голосно, що вона боялася, що він його почує. Вона навіть не знала, як вчинити — влаштувати сцену, крик, сльози? Чи мовчки піти?

— Я вже все знайшла, — коротко відповіла вона, не дивлячись у його бік.

— Ти якась не така, — Нікіта нахилився ближче, — щось трапилось?

Ліза зустрілася з ним поглядом. Вперше за останній час — без трепету, без тепла. Холодно. Рішуче.

— Ні. Просто… зрозуміла дещо важливе.

Нікіта мовчки спостерігав, як вона зібрала речі й вийшла з офісу. Її хода була чіткою, впевненою, але в грудях палало.

Вона йшла вулицею і повторювала про себе, ніби мантру:

“Я не ставка. Я — не чийсь виграш.”