Розділ 49. На межі дозволеного

Офіс здавався надто тихим. Ліза сиділа за комп’ютером, нервово клацаючи мишкою. В голові крутилась та сама думка: Нікіта. Його погляди. Його усмішки. Його тиша. Вже майже тиждень, як він став іншим — стриманим, але пильним, мов хижак, що не відпускає здобичі з поля зору.

Він зайшов до кімнати мовчки. Кілька хвилин стояв біля дверей, спостерігаючи за нею. Потім підійшов. Повільно. Певно. Його погляд був пекучим, аж шкіра наче проймалась жаром від нього.

— Я більше не можу, — тихо сказав Нікіта, зупинившись поруч. — Не можу робити вигляд, що нічого немає. Не можу триматись від тебе подалі.

Він нахилився. Його пальці торкнулись її щоки — теплі, рішучі. Очі Лізи піднялись і втонули в його погляді.

— Нікіта…

— Тсс… — прошепотів він і в наступну мить його губи накрили її губи.

Це був не просто поцілунок. Це був вибух. Розряд блискавки, що розбив усі сумніви. Вони злились в одному русі, одному дотику, одному бажанні, що палало давно й стримувалось дарма.

Він підняв її на руки і посадив на стіл, змахнувши все зайве — папки, ручки, її записник. Його руки ковзали по її талії, губи обпікали шию, вона тонула в ньому, в його запаху, в його диханні, в його близькості.

— Скажи мені хоч слово, і я зупинюсь, — прошепотів він, зупинившись на мить, вдивляючись їй у вічі.

— Не зупиняйся… — ледве чутно відповіла вона, змикаючи його в обіймах.

Коли все стихло — дихання, серця, простір — вони сиділи поруч, мовчки, тільки чуючи удари один одного.

Ліза тримала в руках свій блокнот і не знала, що з собою робити. Серце билося швидко. Очі шукали відповіді на всі ті питання, які так і не встигли виринути. Що тепер? Що я зробила? Що буде зі Стасом?

Нікіта ніби відчув усе це. Він простягнув руку, торкнувся її пальців і прошепотів:

— Я тут. Не бійся. Ми розберемось.