Розділ 45. Зайчики з минулого і хижаки з теперішнього

Ліза ніяк не очікувала, що обід, який починався з напруги і ревнощів, обернеться теплим, майже родинним спілкуванням. Іра виявилась зовсім не тією зухвалою незнайомкою, яку Ліза собі уявила на початку. Жива, енергійна, з чудовим почуттям гумору, вона одразу ж почала розповідати історії з дитинства Нікіти та Вадима.

— Ви знали, що вони дружать ще з садочка? — з усмішкою сказала Іра. — Є в мами альбом з фото, де вони сидять на горшках і граються машинками. Така милота, просто шедеври дитячої наївності!

— Справжній чорний архів, — буркнув Нікіта, але куточки його вуст тягнулися вгору.

— А ще — фото з Нового року! В обох білі колготочки, вушка зайчика і в них такі серйозні мордочки, наче вони не зайчики, а охоронці ялинки!

— Іра… — простогнав Нікіта, але Вадим реготав з повного серця.

— А я, між іншим, теж хотіла бути зайчиком, — не зупинялась Іра. — Мама навіть мені зшила такий самий наряд, але я впала і роздерла його прямо перед святом і була вся в дранті. Ридала, як ніби мені всесвіт зруйнували. Втікла від фотографа, бо не хотіла бути негарною.

— У неї була така нижня губа — як парашут, — підколов Нікіта

Усі сміялись, навіть Ліза, яка щойно ще варилася в сумнівах, тепер розслаблено підтримувала розмову. Іра була настільки справжня, що Лізі навіть стало трохи ніяково, що раніше вбачала в ній конкурентку.

Після обіду Ліза з Нікітою повернулись до офісу. День добігав кінця. Нікіта сидів у себе в кабінеті, а Ліза повернулась до роботи. Але вже ближче до завершення зміни, він вийшов до неї.

— Дивись, тут у звіті сума з’їхала на одну позицію, — сказав він і присів поруч, нахилившись до монітора.

Його плече торкалось її руки, дихання було ледь чутне, але дуже близьке. Його аромат — деревний, з нотками шкіри й легкого тютюнового акценту — кружляв Лізі голову. Вона навіть не чула, що він каже, бо її тіло видавало тривожні сигнали: “Небезпека, ти розтанеш зараз тут, на стільці!”

Його голос, його погляд, манери… Нікіта був уособленням мужності. І водночас він був стриманий, як вибухівка перед активацією. Вона ловила на собі його погляди, і вони були зовсім не діловими.

І в ту мить, коли вона вже думала, що її серце вискочить з грудей, до офісу зайшов Стас.

Він привітався, потиснув Нікіті руку — формально, без емоцій. У Нікіти обличчя стало суворим, його щелепи напружились.

Ліза зніяковіла, але намагалася виглядати спокійно. Стас глянув на неї тепло, з усмішкою.

— Готова йти?

— Так, ще хвилинку… — сказала вона, поспіхом ховаючи документи і вимикаючи комп’ютер.

Коли вона прощалась з Нікітою, то зловила на собі його погляд. Тепер уже в ньому були нотки розгубленості й… ревнощів. Саме таких, які вона впізнала, бо зовсім нещодавно відчувала їх сама.

Туше, Нікіто, — подумала вона і вперше за довгий час вийшла з офісу з легкою посмішкою.