Розділ 44. Іскри між рядками

Ліза сиділа, вдивляючись у монітор, але вже п’ять хвилин не могла зрозуміти, що читає. Всі слова зливалися в одну суцільну пляму. В голові крутилися лише думки про цю… білявку. Така зухвала, така впевнена, така… близька до Нікіти.

Чому він нічого не сказав? Хто вона? І навіщо цей дивний обмін фразами, немов вони одне одного давно знають і розуміють без слів?..

— Лізо, — пролунав голос Нікіти з-за спини. Вона здригнулась. — Пішли пообідаємо?

Вона повільно обернулась. Його погляд був м’яким, але в очах ніби виблискувала та сама іскра, яку вона вже вивчила до дрібниць. Та, що розпалює у ній пожежу сумнівів.

— Чому? — мимоволі вирвалось у неї. — Я виглядаю настільки жалюгідно?

Він насупив брови, підійшов ближче.

— Ні. Просто хочу провести з тобою обід.

Ну звісно, подумала Ліза. Жаліє. Бачить, що я пригнічена. А може просто совість гризе, бо вже не знає, як сказати, що в нього є ця білява Ідеальна Пані…

Та все ж погодилась. Бо як не погодитись, коли він так дивиться? Коли нахиляється ближче, і його рука ненароком торкається до її руки, і від того дотику — мов електричний розряд по всьому тілу.

Не дружній погляд. Не братерський дотик. І чому тоді я відчуваю себе так… розгублено?

Вони зайшли до невеликого затишного кафе, і Ліза одразу побачила знайоме обличчя — білява бестія вже сиділа там разом із Вадимом.

О, прекрасно. Тепер обід — це тест на самовладання?

— Приєднаємось, — кивнув Нікіта йому і провів Лізу до столу.

Вадим привітно всміхнувся, а блондинка кинула на Лізу погляд з тієї самої серії, де неясно: ти їй подобаєшся чи вона вже тебе внутрішньо обсипала сіллю.

Нікіта сів поряд із Вадимом. Єдине вільне місце було поруч з… нею.

— Ну клас, — прошепотіла Ліза собі. — Ідеальний обід.

Розмови точилися навколо чогось буденного, але вона майже не чула. Її нерви бриніли, а думки стрибали від ревнощів до самоприниження.

Так, у мене є Стас. Але ж чому серце тягне до цього… зухвалого, самовпевненого, але такого рідного вже Нікіти?

І раптом:

— Лізо, до речі, — мовив Нікіта, обертаючись до неї і блимаючи усмішкою, — знайомся. Це моя сестра — Іра.

Світ ніби зупинився на секунду.

— Що? — перепитала Ліза, мало не вдавившись соком.

— Ну… Іра. Моя молодша сестра. Приїхала трохи погостювати.

Ліза відчула, як напруга, яка сиділа в грудях каменем, раптом зникає. В душі розквітло щось тепле, як світанок після безсонної ночі.

— Дуже приємно, — усміхнулась вона Ірі, майже щасливо. А та знову окинула її оцінювальним поглядом і нарешті щиро всміхнулась у відповідь.

Ліза зловила на собі погляд Нікіти. Тепер він був вже зовсім інший — теплий, спокійний, і з тією самою іскрою, що тепер вона вже не боялась.