Розділ 42 — Прощання і нові обійми

— Ну що ж, останні речі спакували… — сумним голосом промовила Злата, зупинившись на порозі гуртожитської кімнати.

У її руках — коробка з дрібницями, книжки, чашка з написом «Don’t worry, be coffee», і якась м’яка іграшка, що визирала з торбини.

Ліза стояла поруч, мовчки. В її очах блищала волога. Ніби й не на інший кінець світу Злата переїжджає, а все одно тисне в грудях.

— Ти ж розумієш, я недалеко, — Злата спробувала всміхнутись. — Мій будинок — у двох кварталах. Якщо подзвониш — я в тебе за п’ять хвилин.

— Та я знаю, — Ліза обійняла її, — просто… звикла, що ти поруч, у кімнаті навпроти.

— Нічого, — усміхнулась Злата. — Тепер у нас новий етап — квартира, свобода, домашній інтернет і ніхто не буде нити, що “душ після десятої заборонено”.

— Ідеально, — всміхнулась Ліза крізь сльози. — До речі, ти казала щось про новосілля?

— Аякже! — Злата розсміялась. — Святкуємо!

Квартира була простора, світла, ще не до кінця обжита, але вже наповнена атмосферою свободи. Повсюди коробки, частина речей стояла не на своїх місцях, а на підлозі між кімнатами хтось постелив плед і розклав подушки — імпровізована лаунж-зона.

У повітрі пахло піцою, солодким шампанським і трохи — лаковим покриттям нових меблів. Ліза з’явилась з тортом і кульками, які чіпляла до штори під регіт Юльки.

— Оце так святкування переїзду! — засміялась Ліза. — Як справжні дорослі!

— Дорослі — це ті, хто мріє про тишу і вільну ванну, — протягнула Злата, влягаючись на подушку. — А ми поки вільні й прекрасні.

— Я б не відмовилась від ванни і кавомашини, — додала Оксана, піднімаючи келих. — Але поки що — за свободу від комендантки!

— І за те, що ми знайшли одна одну! — сказала Юлька. — Нас нічого не зламає!

Всі дружно чокнулись і засміялись.

Потім були дівчачі розмови про майбутнє:

— Я хочу жити біля моря, — мрійливо сказала Ліза. — І щоб мій чоловік готував сніданки, а я просто ходила по дому в піжамі і малювала щастя.

— А я хочу, щоб у мене був пес, — сказала Злата. — Великий і добрий. І щоб у нього була миска більша, ніж у мого хлопця. Бо собаку я обираю надовго, а хлопців — по настрою.

— А я хочу багато дітей, — сказала Юлька. — І будинок із садом. Без кредиту, ага!

— А я хочу стати відомою блогеркою, — заявила Оксана. — І щоб мені платили за те, що я просто живу. Отак!

Потім були танці під поп-хіти, смішні історії про викладачів, хтось згадав колишнього, і всі дружно хмикнули.

Злата раптом стала дуже серйозною:

— Дівчата, хай би що сталося, давайте обіцяємо — ми завжди будемо одна в одної. Не дозволимо нікому нас розсварити. Ні хлопцям, ні роботі, ні життю.

— Обіцяємо, — сказали всі в один голос і обійнялися.

Це була ніч без печалі. Просто чотири подруги, що вміють тримати одна одну над водою.

Лізу забрав Стас.Помандрували разом в гуртожиток. 

…Стас ніжно взяв її за руку, притягнув ближче до себе.

— Ходімо, Лізо. Обійму тебе так, щоб усі думки зникли.

Вони поринули в обійми, а світ навколо став м’яким, затишним, теплим. Її серце билося спокійно — без мук сумнівів, без колючого болю невизначеності. Його дотик був знайомим, лагідним, саме тим, що їй так потрібно зараз.

Стас поцілував її в шию, потім ніжно торкнувся губами її щоки, і врешті — їхні вуста зустрілись у поцілунку, який був пристрасним, таким, що не відчуваєш підлогу під ногами.

— Ти сьогодні якась особлива, — прошепотів Стас. — Може, це ті твої шампансько-диванні посиденьки з дівчатами тебе розквітли?

— Може, — Ліза посміхнулась. — Але, мабуть, просто я згадала, як добре бути з тобою.

Вони полягали на ліжко, і ще довго розмовляли — про все і ні про що. Про те, як колись куплять маленький будиночок із садом, заведуть кота чи собаку, і як вони з Лізою навчать дітей сміятись, навіть коли життя буде змушувати плакати.

Тієї ночі Ліза заснула з відчуттям, що все в її житті таки складеться.

Хоча глибоко всередині ще залишалась маленька іскра тривоги. Вона не знала, що далі, але була вдячна за цю мить спокою, тепла і справжнього кохання.