Розділ 40 — Гаряче після обіду

Понеділок. День, який зазвичай нічим не дивує. Кава, дзвінки, протоколи, монтажники — усе як завжди. Ліза зібрала волосся у високий хвіст і методично друкувала черговий звіт. Нікіта сидів у сусідньому кабінеті, але іноді виходив і кидав короткі погляди, які, хоч і стримані, видавали його інтерес.

Раптом до офісу увірвався новий клієнт — кремезний чоловік років сорока, з потужним голосом і без жодної посмішки.

— Хто тут секретарка? Оця мала? — буркнув він, вказав на Лізу.

— Доброго дня. Так, я. Як можу вам допомогти? — стримано відповіла вона.

— Допомогти? Та краще б ви одразу все нормально зробили! Оце я вам документи приніс, а ви тут сидите, наче на манікюрі! — гаркнув він.

Нікіта вмить вийшов із кабінету.

— Перепрошую, — його голос був спокійним, але крижаний. — У цьому офісі ми поважаємо одне одного. Якщо вам не до вподоби обслуговування, ви можете звернутись в іншу компанію.

— Та я…

— Але ви не будете так розмовляти з нашою працівницею. Вона — частина нашої команди. І до речі, чудово справляється, — додав Нікіта, ставши поряд з Лізою.

Клієнт буркнув щось під ніс, кинув документи на стіл і пішов, наче хмара в грозу.

— Дякую, — тихо сказала Ліза, коли емоції трохи вщухли.

— Завжди допоможу, — кивнув Нікіта, не відводячи очей.

Не минуло й години, як прийшов інший клієнт — молодий, засмаглий і надто усміхнений. Він приніс готівку за монтажні роботи й, поки Ліза оформлювала документи, почав відкрито фліртувати.

— У вас такий ніжний голос, Лізо. А очі — просто магія. У вас тут щодня таке сонечко в офісі?

Ліза, граючись, усміхнулась:

— Ви ще й поет, виявляється?

— Лише коли натхнення приходить, — підморгнув він.

Нікіта, який спостерігав усе з іншого столу, спершу мовчав, потім демонстративно підвівся й вийшов у сусідню кімнату. Але через кілька хвилин повернувся з якимись паперами і грюкнув ними по столу голосніше, ніж треба. Ліза зробила вигляд, що не помітила, і навіть трішки схилилась до клієнта, посміхаючись ще ширше. Вона точно знала, що робить.

Коли клієнт пішов, Ліза перевірила годинник. Робочий день добігав кінця. В офісі залишились лише вони вдвох. Вона вже збиралась взяти сумочку, коли за спиною почула:

— То ти тепер фліртуєш із кожним, хто приносить готівку?

— Ой, ревнуєш? — вона повернулась до нього з нахабною усмішкою.

— А як ти думаєш?

Нікіта наблизився на кілька кроків. У повітрі зависла тиша, наелектризована, мов перед грозою.

— Знаєш, — прошепотів він, — мені набридло стримуватись.

І, не давши їй відповісти, нахилився і поцілував. Не ніжно. Не сором’язливо. А так, ніби чекав цього тижнями. Її руки самі лягли йому на груди. Поцілунок був палким, довгим, мов вибух після стриманого вогню.

Коли вони відірвались одне від одного, Ліза прошепотіла, ледве дихаючи:

— Ого…

— Ага, — тільки й сказав він, з тією самою усмішкою, з якою колись зʼявився в її офісі вперше.

Він провів її до зупинки маршруток. Її транспорт приїхав швидше, вона зайшла в автобус і сіла біля вікна. Нікіта не відводив погляд від неї, Ліза посміхалась у відповідь, та помахала рукою ,коли автобус почав їхати.