Розділ 37 — Мачо в окулярах

Понеділок почався зовсім не як звичайно. Щойно годинник пробив десяту, у дверях з’явився… Нікіта.

Але не той, до якого звикла Ліза. Ні. Це був новий Нікіта — у стильних сонцезахисних окулярах, модному піджаку, з легким блиском самовпевненості у погляді й усмішкою Джеймса Бонда. Навіть якось інакше заходив — повільно, майже урочисто.

— Привіт, — кинув він, знявши окуляри. — Скучили?

Ліза ледь стримала сміх.

— Хто ти і що ти зробив з нашим Нікітою? — пожартувала вона. — Чи це так нова мода в офісному діловому стилі?

— Я вирішив освіжити імідж, — підморгнув він. — Ти не уявляєш, яка там конкуренція в Харкові. Треба виглядати, як бос.

— Ну ти прямо Вадим номер два. Ще трішки — і почнеш каву замовляти, не знімаючи рукавичок, — засміялась вона.

— Ну, якщо тобі подобаються боси… — лукаво мовив Нікіта.

Ліза на мить замовкла. Його слова змусили серце трошки пропустити удар. Але вона швидко зібралась.

— Подобаються ті, хто поводиться щиро. А не грає ролі. І краще без окулярів в приміщенні, ти схожий на рок-зірку з 90-х.

У цей момент до офісу заскочив Вадим — сьогодні трохи раніше, ніж звично. Як завжди — з енергією, жартами, й усмішкою. Але цього разу він був… дещо напружений.

— А де Злата? — кинув він, вочевидь сподіваючись, що вона з’явиться тут із-за дверей.

— Ну не в шухлядці ж, — всміхнулась Ліза. — Якщо хочеш з нею побачитись — набереш. Я не влаштовую побачення замість людей.

— Та я хотів… — він почухав потилицю. — Просто дізнатись, чи є шанс побачити її сьогодні в обід.

Ліза зітхнула і все ж набрала Злату. Та відповіла, що сьогодні не зможе — її обідню перерву пересунули на вечір.

— Отакої, — сказав Вадим, ледь не приховуючи розчарування. — Ну, тоді я поїхав. Хоч скажи, що не гніваєшся?

— Гніваюсь. І на тебе, і на твого клонованого побратима, — Ліза кинула погляд на Нікіту. — Якщо дівчина подобається, то не ховаються, не тікають, і не поводяться, ніби це змагання, хто кого більше проігнорує. Ви ж не школярі.

Хлопці переглянулись. Було видно, що їм є над чим подумати.

Після того, як Вадим пішов, офіс на кілька хвилин огорнула тиша. Ліза робила вигляд, що працює — переглядала записи, щось писала в блокнот. Але вона чітко відчувала — Нікіта дивиться на неї.

— Ти змінилася, — тихо сказав він.

— Час не стоїть на місці, — відповіла вона, не піднімаючи погляду.

— Мені тебе не вистачало.

Вона мовчала. Думки боролись: одна кричала “в обійми!”, інша — “будь обережна!”. Але вона обрала третю — тримати дистанцію.

— Я теж сумувала. Але… є речі, які не можна знову будувати, якщо встигли зламати довіру.

Він підійшов ближче, але не торкався. Просто стояв поруч.

— Я буду поруч, якщо дозволиш.

Ліза кивнула, не дивлячись на нього.

— Побачимо.

Сьогодні вона трималась. Але як довго?