Розділ 36 — Ніч кухонних зізнань

Настала субота. В гуртожитку панувала незвична тиша — ніби місто на мить зробило глибокий вдих. Вечірній чай став для Лізи ритуалом, особливо коли в голові — каша з думок і почуттів.

Коли вона зайшла на кухню з горнятком, побачила Злату. Та сиділа, згорблена, з колінами підтягнутими до грудей, і розмішувала ложечкою чай. Її зазвичай життєрадісне обличчя було втомленим, змарнілим. Ліза одразу відчула — щось трапилось.

— Злат, ти як? — тихо спитала, сідаючи поруч.

— Та як… — Злата зітхнула. — Пам’ятаєш, ти дала телефон Вадиму?

Ліза кивнула.

— Ми зустрілись учора ввечері. Він був галантний, милий, навіть трішки смішний. Все йшло добре… Але зранку я прокинулась в номері готелю. З ним в ліжку, тільки моментами щось памʼятаю. Хотіла вислизнути непоміченою, але він прокинувся. Посадив в таксі, хоч за це дякую, бо вже запізнювалась на роботу.

Очі Злати зволожились, але вона мужньо трималася.

— Може, він просто… такий? Сам не зрозумів як так сталось? — обережно припустила Ліза.

— Може. Але мені гидко. Не через те, що було. А через те, як він мене змусив почуватись — використаною. Непотрібною.

Ліза стиснула її руку.

— Ти не винна. І, знаєш, може, він просто… дурень. А може, ще покаже себе з іншого боку? Дай собі час. І не дозволь йому забрати у тебе віру в себе.

Злата витерла очі, вдячно глянувши на Лізу. А тоді помітила щось у її погляді.

— А в тебе що? Очі наче в кота під дощем. Щось трапилось?

— Та… Нікіта пропав. Дзвонив один раз. Каже, в іншому місті. Робота. Але… — Ліза зітхнула. — Мені його не вистачає. Я сумую. Хоч знаю, що кохаю Стаса. От і розриваюсь.

Злата уважно подивилась на неї й тихо сказала:

— Не давай їм такої влади. Стас тебе точно любить. А ці “нікіти” — вони вміють закрутити, запалити, а потім — зникнути в диму. Не забувай, хто був поруч, коли ти плакала, а не тільки коли сміялась.

Дівчата мовчали кілька хвилин, а потім одночасно пирснули сміхом — як у дитинстві, коли всі трагедії здавались трохи смішнішими під гарячу чашку чаю.

— Уявляєш, якби ми з тобою були хлопцями? Ми б точно були кращі, — жартувала Злата.

— І точно не зникали б після ночі в готелі, — підморгнула Ліза.

Того вечора на кухні гуртожитку дівчата нарешті дозволили собі видихнути. Хоч і на мить — але стало легше.