Розділ 35

Пройшов майже тиждень відтоді, як Нікіта зник з горизонту Лізиного життя. Спершу вона намагалась не зациклюватися, працювати, сміятись зі Вадимом з його жартів, робити вигляд, що їй байдуже , не показуючи свої справжні почуття. Але чим більше часу минало — тим голосніше всередині кричала тиша.

І от одного вечора, коли Стас затримався на роботі, і вона залишилась сама в гуртожитку, її телефон завібрував. Номер — знайомий до болю. Серце в грудях підскочило, мов на батуті.

— Привіт, — його голос був теплий, ніби обійми ковдри після дощу.

— Ну нарешті! — видихнула вона, вмощуючись на ліжку.

— Пробач, що не виходив на зв’язок, — почав Нікіта. — Я зараз в іншому місті. Ми хочемо відкрити тут офіс, шукаю приміщення, людей… усе сам. Реально не було часу навіть на дихання.

— А написати два слова в месенджері часу теж не було? — пожурила Ліза, але в голосі вже не було образи — лиш полегшення.

— Я знаю… винен. Але я дуже сумую за тобою. Це не просто слова.

Ліза замовкла. Її очі раптом защипало — від ніжності, від того, що таки подзвонив, що не забув. Вона посміхнулась.

— Я теж сумувала. Ну трохи… — пожартувала, хоч і знала, що її “трохи” — це безсонні ночі й дурні фантазії в душі.

— Я повернусь вже після вихідних. Побачимось. А поки — думай про мене, добре?

— Обіцяю, — прошепотіла вона.

І вже після дзвінка, лежачи у темряві, з подушкою, яку обіймала замість нього, Ліза знову згадувала його очі, усмішку, ті обійми, в яких хотілось загубитися, і поцілунки, що перевернули її світ.

Вогонь, що, здавалось, згас, знову запалав. І з кожним подихом вона вже чекала на нього — знову.