Розділ 33. Холодна лінія

Ліза довго себе стримувала, але до обіду не витримала — знайшла контакт Нікіти в телефоні і натиснула виклик. Трубку підняли майже відразу.

— Алло?

— Привіт… Це я, Ліза. Ти сьогодні не прийдеш?

— Привіт, — голос Нікіти був спокійний, але якийсь… відсторонений. — Вибач, дуже багато справ. Я деякий час буду відсутній в офісі. Але ти прекрасно справляєшся і без мене, правда ж?

— Ага… ясно. Ну, добре, — сказала вона, намагаючись приховати розчарування, що накотилось, наче холодна хвиля.

Нікіта ще щось сказав про документи і попрощався. Розмова була короткою, сухою — зовсім не такою, як ті, до яких вона вже встигла звикнути. Серце Лізи стиснулось. Вона не знала чому, але ніби щось втрачала.

Щоби не залишатись наодинці з цими гнітючими думками, вона набрала Злату.

— Може, пообідаємо разом?

— Ой, Ліз, вибач. В мене тут аврал. Навалилось роботи — не висунутись, — почула у відповідь.

— Та нічого… працюй, — невпевнено посміхнулась Ліза, хоча Злата її не бачила.

В офісі стало ще порожніше. Час тягнувся повільно, як холодна каша. Їй було самотньо. Незвично самотньо. Але саме тоді, коли вона вже почала серйозно думати про те, щоби втекти додому, з’явився Вадим.

Він зайшов впевнено, як завжди, в джинсах і сорочці з підкоченими рукавами. За ним тягнулись двоє монтажників. Вадим кинув коротке:

— Привіт, красуне.

Потім взяв зі столу папку з протоколами, віддав хлопцям і щось коротко пояснив. Хлопці кивнули, забрали свої речі й вийшли. Вадим лишився, зайняв місце навпроти, переглядаючи якісь документи. Поглядав на Лізу, ніби щось відчував.

— Не чекай Нікіту сьогодні. Він, взагалі, пару днів буде зайнятий. У нього своя історія. Але нічого, ти справляєшся чудово. Не кисни, — сказав він тепло, з тією своєю манерою, яка одночасно дратувала і заспокоювала.

— Угу, — пробурмотіла Ліза, опустивши погляд.

За кілька хвилин він зібрав папери, кивнув їй і пішов. Ліза знову залишилась сама.

Вадим вийшов з офісу, сів у своє авто, яке стояло через дорогу. Поруч уже сидів Нікіта, у темних окулярах, дивився у вікно, як у шпигунському фільмі.

— Ну, як вона там? — спитав він, знімаючи окуляри.

Вадим зухвало посміхнувся.

— Сохне по тобі. Сто відсотків.

— Добре. Значить, ще трохи почекаємо… — Нікіта знову вдягнув окуляри. — Хай сумує.

Ліза повернулася до гуртожитку ввечері, трохи змучена й пригнічена. Всередині щось клекотіло — сум, образа, розгубленість. Вона вже подумки готувалась до тиші й беземоційного вечора, але коли відчинила двері, на неї повіяв запах смачного соусу з базиліком і часником.

На кухні господарював Стас — у фартусі з кумедним написом “Король плити”, він щось весело наспівував і помішував у сковорідці.

— Нарешті! — вигукнув він. — Я звільнився раніше, вирішив приготувати романтичну вечерю. Ну, або хоча б їстівну.

Ліза посміхнулась, але крізь посмішку проглядалася легка тінь. Стас помітив це одразу.

— Що сталося? — запитав м’яко, підходячи ближче. — Хтось образив мою дівчину?

— Та ні, все нормально, — знизала плечима. — Просто день… такий собі.

— Тоді ми його виправимо.

Вечеря пройшла легко: Стас сипав жартами, Ліза намагалася не думати про Нікіту, офіс і Вадима. І їй майже вдавалося.

Після того, як вони разом помили посуд, Стас з посмішкою запропонував:

— Ходімо в кафе? Морозиво, теплий вечір, безтурботна прогулянка — все, як у фільмах.

— Я згодна, — вперше за день щиро усміхнулась Ліза.

Надворі було напрочуд тепло. Повітря пахло липами й асфальтом після денної спеки. У кафе вони замовили по кульці морозива: Стас — полуничне, Ліза — шоколадне.

— Ти змазала носа! — сказав Стас і, замість того щоб витерти, торкнувся її щоки своїм морозивом.

— Ах ти! — вигукнула Ліза і у відповідь легенько вмазала йому свого.

За кілька хвилин вони вже виглядали, як двоє безтурботних дітей — сміялися, мазались морозивом, фотографували одне одного.

— Стій, — сказала Ліза, нахилилась і злизала шматочок морозива з його щоки.

Стас подивився на неї впритул, у його погляді спалахнуло тепло. Він притягнув її до себе і поцілував. Не поспішаючи, м’яко, але впевнено.

У тій миті Ліза перестала думати. Про роботу. Про Нікіту. Про все.

Було тільки це — вечір, сміх, поцілунок і Стас. І їй було добре.

Нарешті.