Розділ 32. Відстань

Офіс був тихий, аж незвично. Ліза прийшла раніше, заварила собі каву, ввімкнула ноутбук. На годиннику вже минула дев’ята, а Нікіти все не було.

— Мабуть, проспав, — подумала вона, злегка всміхаючись. Зазвичай він був як годинник — рівно о 9:00 заходив у двері, кидав коротке «Доброго ранку» і відразу сідав працювати.

Проте минула година, друга, а потім настала обідня перерва — і досі нічого. Ні дзвінка, ні повідомлення.

Ліза почала тривожитись. У неї було передчуття, що щось відбувається, але вона не знала що саме. І головне — без неї.

Коли вона побачила Стаса того вечора, після вихідних з Нікітой, він виглядав спокійним. Навіть занадто.

— Привіт, красуне, — сказав він ніжно, цілуючи її у щоку. — Я так сумував.

— Я теж, — автоматично відповіла вона.

— Де ти була?

— Та гуляла з Златою… ну, в кімнаті сидіти було сумно, — сказала знизавши плечима.

Стас не став далі розпитувати. Лише посміхнувся й раптово з тією пристрастю, яку мав лише він, почав її цілувати. Його руки були впевнені, гарячі, дражливі. Вона здалась йому без спротиву. В ту ніч їхні тіла говорили за них.

Коли Ліза заснула, Стас узяв її телефон і переглянув контакти. Знайшов потрібне ім’я — Нікіта. Подивився на нього кілька секунд, стискаючи щелепу. Вранці, ще до того, як Ліза прокинулась, він зателефонував.

— Можемо побачитись?

— Коротко і швидко, — відказав Нікіта.

Вони зустрілись на безлюдному подвір’ї біля покинутого ангару. Стас навіть не подав йому руки. Погляд був твердий, як камінь.

— Відстань від Лізи. Вона тобі не потрібна.

Нікіта лише підняв брову і лукаво усміхнувся.

— Ми ще подивимось, кого вона вибере, брате.

Після цього він не пішов до офісу. Натомість зустрівся з Вадимом.

— От дурень… — прокоментував Вадим, коли почув про зустріч. — І що ти тепер будеш робити?

— Не знаю. Він грається. І, здається, впевнений, що переможе.

— Треба дати паузу, — сказав Вадим, підпалюючи сигарету. — Не йди в офіс. Не дзвони їй. Вона сама захоче тебе побачити. За пару днів з’явишся — зроби вигляд, що в тебе купа справ. Побачиш, вона ще слину пустить на тебе.

Нікіта мовчки кивнув. План не був йому близьким, але азарт — це була інша справа. І бажання перемогти.

А Ліза тим часом поглядала на вхідні двері офісу, де досі не з’явився Нікіта.

І як би вона не намагалась себе зупинити, всередині щось щеміло.

Ну й нехай… Хай не приходить. Мені все одно. Правда ж?..